Герасим’юк Василь

Юрієві Приходьку— Що таке рай?— Рай — це гарний
Із підручникадля недільних
Сьогодні — намов у саду.
На голих осінніх деревахвовтузяться, роблячи рейвах,куди лише я не піду.

Я не повірю, що лиш ти однана світі білім, як роса, —
Ну що простіше? — ти чекала літа,а вранці, перед вереснем, —
На світі білім, де лягало з руклегке, мов тіло, плаття на ожину,ну що простіше? — тінь його незримустоліттями лататиме…

Ми закопувались доти,доки нас не спинили джерела.
А потім прийшли дереваі стали над нами.
А потім прийшли псиі вили над нами.
А потім принесли дівчинуі в неї була одна рука.

Для якого вовка лютого,для якого лиса хитрого,для якого оленя печального,для якого дика темногозалишено на дверях колиби
Просимо не розбивати”?
І кого має зупинити хрест,випалений над словами?
Вовчику-братчику,відколи цей…

Притишив кров.
Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг,немов пророк,в якого серце хворе.

Є різні ватри.
Є
И,що з довгими прийшли ночами.
Горять в снігах під небесамина голому джубрі гори,горять немов між нами.

1Ти мені сказала, що три днітому між літаючого листубачила смереку на груні:на боках — від моху — попелисту.
Ти мене покликала: ходім!
Бо її відбиток зяв в плесі.
Може, злі вітри у танці злімвирвали з корінням і понесли,а з-під…

І не повернешся повікз пустелі у гаї.
Цей рік, твій тридцять третій рік,припав на рік змії.
Не сатана тебе терзав,скоряв не Азазель.
Твій голод – жовтий дух отав –не чорний дух пустель.

Їх запалюють аж тоді,коли і найбільші верхивід учора – під снігом.
Вони горять повільно,високо здіймаючи свій дим,бо пахне так,ніби щойно обтесана деревина,і в ньому вільно літаєважка свіжа кора,мокра і темна.
І тільки стара дерев’яна…

Івану
Де ми ходили,де ми бродили,де мандрували –стежки-доріжки,плаї-плаєчкипозаростали.
Стежка не скинез себе травичкумокру на вечір,і не розсунежовту отавужоден плаєчок.
Вже і морозецьперший дурієясної ночі.

Мовчав, а прокидаєшся від крику,бо сни досвітні – рани ножові.
На тілі – сироти старого віку.
Ми – сироти, і нам немає ліку.
Малі й великі, мертві і живі.

Що тебе пригинаєдо сирої землі?
Це твоя тайна таїндотліває; в золі.
Ця зола це вчорашня,це не дим – це туман.
Ця земля вже не наша.

На ворізках колиска підсамою стелею — так дідладнав, сам прив’язав на сволок.
За шнур колиску колисаввояк, поранений лежавна лаві, ще не леґінь — отрок.
На Петра з лісу принесли,криваві зняли постолиу пісні: най жию — най гину.
Він…

Найтонша ватра не згасапід небесами,немов тримає небесау тьмі над намилише вона.
Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,й злоби немає.

Блукав і світу білого не бачив,на велелюдді, як у пущі, жив.
Але почув не шепіт – легіт
Згадай мотив”.
І ти згадав мотив.

Розвиднювалось.
Ми пішли коситиза грунь.
А нам навстріч несли трембітичоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.

Сьогодні із трьох спробдва рази назву Василя Стефаника.
Мені здається, що подібне щосьвідбувалося і з тобою,бо то не куля тебе вбила,то хліб замочився в крові, в маминій пазусі.
Ти ще спробував перехреститися.
І раз.

Прокажені, брате.
Колокільцязнов
Застеляй столи.
На тобі нема живого місця.

Посипав з хвої світлий пил.
А зір — замало.
І ріща із останніх силмені палало.
Я миттю переплив рікуі пісню млосну.

Зимувала у стайні між овець білих,серед білих і сивих.
І носила отаву і на хвою стелила,над ягням голосила.
А сніжок задихався,на грудях дихав,вилітав із отави.
А зима була люта,а вона була тихана краю Прокурави.

Ніби я пропав у цих
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?  Де попропадали?
Більше – в глині? в вітрі? в небесах?

На тій горі вітри збивають з ніг,сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть,
Лиш хатастоїть собі.
Ніхто в ній не живе.

Володимирові
Дві афинки на сигліні…
Вони вже є.
Чорніють у росідві афинки на сигліні в долині:в траві, в росі – з небес і голосів.

Коли в тобі зрубалищось високе і горде,і воно впало на душу, мов колода,і не анабш, куди її
Спалиш — сам
Отак і носитимеш на серці,доки поволеньки не
Отож коли в тобі зрубалищось високе і горде, як смерека,ти поглянь, як рубають…