Ми закопувались доти,доки нас не спинили джерела.
А потім прийшли дереваі стали над нами.
А потім прийшли псиі вили над нами.
А потім принесли дівчинуі в неї була одна рука.
І ми зимували так,як зимують вода і вогонь.
А потім ти сказала:
Христос воскрес!”,наша однорука весно.
Нарешті ми втекли,але не могли зупинитися і жити далі —ми піднімалися крутою гороювсе вище і вище —ми наближалися, підходили впритулдо хмар важких і темних,які, може, і врятували вас,але вкоротили дам Великденьі тепер не дають зупинитися —притягують нас, давлять, затягуючиу круті вири темних вихорів.
Ми пройшли крізь них,і гейби окинувши з плечей храмові плити,легко вийшли на самий верх,і тільки тоді збагнули:на землі була ніч.
Лише вершина гори,ще мертва після зими,стриміла над чорною лядою хмар,що наглухо закрила той кривавий погріб,звідки ми ледве втекли,і тепер сидимо на вершині гори,облиті різким місячним світлом.
Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіжі закопали її під ногами у хмарах.
Ми сиділи в такому світлі,що не відчували холоду і болю,навіть наготи своєї не помічали.
Ми бачили тільки верхисходжених з дитинства гір —вони вирвалися, як і наша вершина,із безмежного клубочища хмар,і на кожному верху,облитому щоразу різкішим сяйвом,сиділи якісь люди.
Ми не знали, хто воїни і звідки,ми не знали, коли
Ми не знали, живі вони чи мертві,але яке це має значення,адже і їм довелосьпроломити своїми головамиці хмари!
Ми розгледіли кожну ватагу втікачіві забули всі слова.
Навіть плач і крик.
І тоді в нас у ногахпрошмигнули вовки.
Вони не підважували хмари, як ми,а легко випірнули з нихі вмить оббігши нашу вершину,замотавши в сліпучий клубокнаше місячне мовчання,знову пірнули в густе хмаровищеі так само легко виринулина сусідньому верху,так само обмотуючи інших утеклих.
Ми проводжали їходним хижим поглядомна кожну вершину,уперше уздрівши, які ми голіі які ми нерухомібез оцих вовків,крім яких нам нічого вже в світі не треба,бо вони прив’язали нас один до одного,обмотали всі ватаги,переснували вас під своїм місяцем,пірнаючи і виринаючиу хмаровищі юдолі земної.
І ми притулилися плечима один до одного,міцно, як люди, які вже знають,що буде весна і буде трава,і потому за цезнов доведеться зимувати в землі,і за це теперназавше тулимось один до одного,і це буде,і цього не може не бути,бо в ногахзнов прошмигнули вовки —вірні пси Георгія.
