Сингаївський Микола

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Гераклітавсе тече і тече.
Та не ступиш ти вдругев ту осінь свою

Художнику і поету, побратимові
Анатолію Луценку.
Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:– Чуєш, друже, мир твоєму дому!

Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки,
Наче карби, наші письмена.

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.

У Глухові у городіво всі дзвони дзвонять.
З народної
А дзвонили ж –чулося і в небі,
Голосом стрясались небеса.

Пам’ятаю голодсорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.

Непідкуплена і непродана,
Як і совість
А.
Учитель мій – Самійлович

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…– Нема часу, щоб написати,
Шепочуть мамині вуста.
Не раз вона їх виглядала

На білих снігах і на синіх
Я буду лежать, мов підстрелений птах.
Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна
Виймає душу і воложить очі.

Чорнобривців насадила
У моїм світанковім краю,
Та й навчила веснянки
Про квітучу надію свою.

Здаля і зблизька дивляться
І пильно стежать все таки за нами.
Не все на вірув нас беруть вони,
Не завжди вдовольняються словами.

Темно-сиза
Гляне гронами з гаю.
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю.

Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося.

Далечінь відлунює громами,
Та веселка вже цвіте над нами.
Ген лелеки, мов забули втому,
Бавляться на лузі молодому.