Сингаївський Микола

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…– Нема часу, щоб написати,
Шепочуть мамині вуста
Не раз вона їх виглядала,

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче
Любові ніжна й пристрасна
Виймає душу і воложить очі

У Глухові у городіво всі дзвони дзвонять
З народної
А дзвонили ж –чулося і в небі,
Голосом стрясались небеса

Непідкуплена і непродана,
Як і совість
А
Учитель мій – Самійлович

Чорнобривців насадила
У моїм світанковім краю,
Та й навчила веснянки
Про квітучу надію свою

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння

На білих снігах і на синіх
Я буду лежать, мов підстрелений птах
Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали

Художнику і поету, побратимові
Анатолію Луценку
Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:– Чуєш, друже, мир твоєму дому

Пам’ятаю голодсорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ

Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Гераклітавсе тече і тече
Та не ступиш ти вдругев ту осінь свою,

Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна
Залишаються нащадкам знаки,
Наче карби, наші письмена

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти