Непідкуплена і непродана,
Як і совість
А.
Учитель мій – Самійлович
Не раз казав:– Ти на своєму стій!
На висоті своїй чи на горбі,
Але своє неси щодня в собі.
Ні словом, ні душею не лукав.
Дніпро один.
А ти – його рукав.
Ми не одні у матері-землі,
Та наша дума в неї на крилі.
А разом з нами – прадіди, діди,
І пам’ять – від колиски до зорі.
Не зміряти народної біди,
Не виплачуть її і матері.
Сльоза – не плата,а журба страждань,
Вона – болюча – душу розрива.
Та світ наш – з материнських сподівань,
Його не вкриє забуття трава.
Вона понад ракетами злетить,
Чи зашумить, мов кронисте гілля;
Душа – то наша зоряна блакить,
То отча нерозтрачена земля.
І нам її довічно берегти,
Земля ж бо і нащадкам не чужа.
І стане в світі більше доброти,
І не торкнеться помислів іржа.
А мова ріднадужче задзвенить
Так, що відлунять ниви і гаї.
Щоб долучити і сучасну мить
З минувшини – до вічності її.
Доглянеш садчи знов засієш лан,
І вийдеш грозам атомним навстріч.
Такий уже судився нам талан
Нести свій хрест –і кожен день, і ніч.
Такий наш вік,такий громохкий час:
Іти щодня на поклик, як на бій.
І діти – не безбатченки у
Отак,
Знать на своєму стій.
Так говорив Малишко – до пуття,
І Слово те я взяв на все життя.
То ж хлібом душу зважую свою:
Спасибі, мій Учителю.
Стою!
