Художнику і поету, побратимові
Анатолію Луценку.
Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:– Чуєш, друже, мир твоєму дому!
Знову я ступив на твій поріг.
Щоб з довір’ям батька і
Розділити радість чи журбу.
Щоб усі ми – діти України,
Наче хрест, несли свою судьбу.
А хрестів, як долі, не забути,
І під серцем ще ятриться
Ти ж хотів людиною побути,
Розділити з друзями хліб-сіль.
Наче бджоли, на твоїм
Помислів розбурхані рої.
Та чекають, брате, нас і
Кам’янка і Саверці твої.
Де живуча мудрість
Знов тебе приводить до людей,
Де узяв ти слово у народу
І, мов птаху, випустив з грудей.
Щоб летіло на вуста на волю,
На стежки, де в’яжеться спориш,
І сказало про твою недолю
Про Сибір,
Освенцім чи Париж.
Та найбільш – про глиняну
В три віконця, наче з-під землі,
Що звелася на скорботах віку,
Приютивши мамині жалі.
Все життя до отчого
Серцем припадав ти кожну мить.
Та – святая із святих – дорога,
Мов Чумацький шлях, тобі зорить.
Щоб на світ досхочу надивиться,
Цвіт і колір в серці зберегти,
Де Землі родинної
Світиться сльозами доброти.
Спогади… Плачі і сльози житні.
Вже за плечі вічність
Ти ж хотів людиною пожити,
А часу і досі ще нема.
