Руденко Микола

Коли відлунює твій кожен
І щось таємне мариться деревам,
Ти чув сріблистий передзвін
В морозну ніч у небі кришталевім?

Був березняк — стрункі
Черкали темінь хмар важку.
А восени
Жбурляли золото в ріку.

Я знов дорогу пригадав
Та бурю, котра небо колихала;
Грозу, що царювала у
І шаблями вогненними махала;

Оглянуся в години гожі:
Дерева є, і трави є.
І гори на Карпати схожі
Усе таке, та не моє.

Як від стовпа і до стовпа,
Де дротом птаство володіє,
Так доля табірна
Проводить серце повз надії.

1Навіщо стіни класти?
Є колеса.
Є дах із повсті й шкіри.
Є степи.

То ніч над нами чи істота чорна?
На це ніхто б відповісти не зміг.
І крутиться Земля, неначе жорна,
І зорі перемелює на сніг.

Можливо, ти не Пенелопа,
Та в цьому небагато зла:
Ти не на острові жила
Таке життя,

Музейні експонати.
Їх скульпторові
За черепом створили
Така наука є.

Філософе з чарівними очима,
Із добротою в глибині зіниць!
Ще є в нас, люба, крила за плечима,
Що не дозволять нам упасти ниць.

Останній журавлиний крик,
Останнє золото берези.
Їдкий туман в кістки проник,
Мов заборонок хижі леза.

Ні, не людину і не
До мене привела весна:
Під вишкою стояла ліра
Погнута, здвоєна сосна.

Коли понад Дніпром вляглася
І з тихих плавнів потягнуло сном,
Князь печенігів марнославний
Підніс важкого келиха з вином.

Реміння, звившись, мов руда змія,
Над веслами по голих спинах ляска.
У колеса історії своя
З людської крові видобута змазка.

Людські чуття — дозорці півзаснулі,
Пташки з чавунним пір’ям на крилі.
Відомо: люди в біополі
Кулі.

Зимові витівки на склі
Для мене був єдиний ліс,
Бо там. на батьківській землі,
Лиш терен по яругах ріс.

Ви їли яблука з моєї України?
Ні, ви не
Їхній смак
Тоді лиш можна, як в тюремні

Біла сторінка — віконце в душу,
Через яке заглядає небо.
Що я сьогодні повідати мушу,
Щоб не втрачати право на тебе?

Однаковість, мов у склянім
Її в Природі не шукай дарма.
Відбитки пальців чи відбитки листя
В мільйонах спроб повторення нема.

Лечу кудись орбітою земною.
Люблю й ненавиджу усе
Не я пишу, а Слово пише мною
Воно вже вкрай заїздило мене.

Були у бронзі королі й поети,
І, вибачте, улюблені хорти.
Та серед людства цілої
Де й хто увічнив подвиг доброти?

Пригадалось мені: горілиць між
Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті.
Раптом західний промінь
Загойдалося сонце в дубовому листі.

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії.
Повер­нувшись на північ,
Рама був вра­жений культом людських жертв, що панував серед його племен.
Едуард

Ніби душу лікую від давніх ошпарин
Років сорок це лихо забути велю:
У багнюці конає побитий татарин,
Його руки мотуззям зап’яті в петлю.