Оглянуся в години гожі:
Дерева є, і трави є.
І гори на Карпати схожі
Усе таке, та не моє.
А чом це так — я й сам не знаю.
Вже скоро зацвітуть
І верби (мов з мойого
Вдовиці забрели
В Катуні зачерпнуть води.
Ось хвиля гілочку відпружить,
Замерехтить блакитна
Чому ж так гірко серце
І душу кличе вдалечінь?
Що звабного є в тій країні,
Де мертвим плесом ліг Дніпро,
Де бродять запорожців
Яке ти бачиш там добро?..
Я прагну там пізнати
Суть незрадливу, суть людську;
Із вуст почути рідне слово
І десь померти в холодку.
Та чи збагну, що на
Уже доводиться в
Шукати, ніби голку в сіні,
Дідівське слово на вустах?
Ми ж ниньки мудрі — ми
Від кривди берегти вчимо,
А душу цілого
Невже покривдити дамо?
Хіба це менше, ніж
Або якесь там деревце?..
То дух людський, його вершина,
Його снага,
Його
Гай-гай!
Сидіти й
Посеред гір на чужині
Не те, що вдома душу
Об терни дикі, навісні.
І все
Хіба ж ми троглодити?
Ми добре знаємо уже,
Що тужиться земля
Своє, природне
Не чуже.
Земля — вона життя основа.
Тож, братку, як не поверни,
Це їй належить наша мова,
Бо ми й самі
Її сини..
Супроти Божого
Ні образ, ані стать, ні
Вона в своє не візьме лоно
Задушить,
Вижити не дасть.
Тим часом
Яке
На тебе визирне з віків,
Коли почуєш: ненька
Гидких навчає матюків.
Така тут ласка
Це не скруха.
Мо’ й не повірите мені.
А в мене вже відсохли
Від слів лихих на чужині.
Понад Дніпром отого
Ви не побачите ніде.
О мово рідна, мово чиста!
Невже й тебе ця ласка жде?..
Дрижать берізки у відлунні.
Ревуть вітри, гудуть мости.
Молюсь на березі Катуні:
О Господи!
Не допусти.,
Сибір
