Стус Василь

Напередодні свята,коли люди метнулися по крамницях,виносячи звідти шпроти, смажену рибу,шинку і горілку з перцем,якийсь дивак, обутий в модні черевики(такі тиждень тому були викинулив універмазі
Україна” — двадцять двап’ятдесят з навантаження...

Напередодні всенародного святапокинувши могилу,
Марко виграбався на світ,розрівняв землю,щоб ніхто не помітив утечі,зайшов до найближчого райкому партії,вбрався в службовий одяг(йому попалися червоні сап’янці,сині шаровари з червоним поясомі ...

Як страшно відкриватися добру
Як страшно зізнаватись, що людинаIще не вмерла в нас
Як страшно ждати,коли вона захована помреу темряві, щоб нишком відвезтина цвинтар душ, і щастя запопасти,якого вже до ран не прикладеш
Як вабить зло

Так тонко-тонко сни мене велиповз кучугури й урвища — додому,туди, назустріч горю молодому,де в кілька вод мої жалі теклиустами матері, дружини й сина
Знялась моя жалоба до небес,бо замість дому був дубовий хресттак грубо струганий
І в т...

Але що ж робити живій душі у цій державі смерті
В
МисикIЗа роком рік росте твоя тюрма,за роком рік підмур’я в землю грузне,і за твоїм жалінням заскорузлим,за безголів’ям — просвітку нема
Живеш — і жди

Я сидів на весіллісеред поважних молодиків —у того голос, наче в диякона,той остаточно схрип від горілки й співу,а та в котрий вже раз переконувала присутніх,що не така вже й дурепа,як здається на перший погляд
Я вигукував з усіма “гірко

Редьярд Кіплінґ – Синові (в перекладі Василя
Коли ти бережеш залізний спокійвсупір загальній паніці й клятьбі,коли наперекір хулі жорстокійміж невірів ти віриш сам собі
Коли ти вмієш ждати без утоми,обмовлений, не станеш брехуном,ошукани...

Колеса глухо стукотять,мов хвиля об паром,стрiчай, товаришу Хароне,з лихом i з добром
Колеса б’ють, колеса б’ють,кудись торують путь,уже й додому не вернуть,додому — не вернуть
Колеса глухо стукотять,колеса стукотятьв христа, в вождя, в ...

Сидимо біля погаслого вогнища,перетрушуємо в долонях попіл,розтираємо витухлі геть вуглини:а що як зажевріє раптом жар
Тут темно і темно там і ще далі темно,але жар ніби жевріє
Ось він
задумано каже друг,очі його туманіють страхом

Пан-отцяобернулина войовничого
Спочатку він опирався:як це пройтидо самого краю свого тілааби увійти в антисебе
Все одно, що
Та з часом таки

Цей біль — як алкоголь агоній,як вимерзлий до хрусту жаль
Передруковуйте прокльониі переписуйте печаль
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти

Колимські закували зозулі,шумує потік, молода шипшинажовтавий стромить лист
Легкі хмаркина порцеляновому виснуть небі
А я на цій модриновій колодічитаю про засланця-пустуна
Пусте, пустуне

Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест
Що вам, богове, низько не клонюсяв передчутті недовідомих верств
Що жив-любив і не набрався скверни,ненависті, прокльону, каяття
Народе мій, до тебе я ще верну,і в сме...

В мені уже народжується бог,і напівпам’ятний, напівзабутий,немов і не в мені, а скраю смерті,куди живому зась — мій внук і прадід —пережидає, заки я помру
Я з ним удвох живу
Удвох існую,коли нікого
I гримить біда,мов канонада

Я йшов за труною товариша й думав:щастить — таки людям,задер ноги, i нiякого тобi клопоту,востаннє блиснув голими стегнами покiйника,а свiт хай собi ходить хоч на головi
Та коли ми прийшли на цвинтар,побачили стiльки машин, фургонiв, катафалк...

Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,де кожен, власну сутнiсть загубивши,i дивиться, i грає
Не живе
Отож менi найщасливiша рольдiсталася в цiй незнайомiй п’єсi,в якiй я слова жодного не вчив(сувора таємниця)