“Як страшно відкриватися добру”
Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людинаIще не вмерла в нас.
Як страшно ждати,коли вона захована помреу темряві, щоб нишком відвезтина цвинтар душ, і щастя запопасти,якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло.
Як вабить гріх — пітисвіт-за-очі, повіятися з вітромі власної подоби утекти,мов чорта лисого.
Кульгавий деньувійде в темінь, гляне по криївкахі завагається.
Бо шкода праці:сидить при ватрі плем’я самоїдів,щасливо позіхає.
На вогніпечеться м’ясо.
В казані окріппереливається.
Сьорбають юшкуі, повні філософських резигнацій,мізкують, з кого б смажити печеню,щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печернийікластий лютий смерк не западе,допоки аж останній самоїдне з’ість себе самого і помреIз філософським виразом.
Мовляв,
Життя коротке, а — забракло м’яса.
Стус Василь
Other author posts
Над осiннiм озером
Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,як антрацит видiнь i кремiнь крику,виблискує Люципера очима П’янке бездоння лащиться до нiг Криваво рветься з нього вороннямайбутнього Летить крилатолезона вiття виголiле
“Як добре те що смерті не боюсь я”
Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест Що вам, богове, низько не клонюсяв передчутті недовідомих верств Що жив-любив і не набрався скверни,ненависті, прокльону, каяття Народе мій, до тебе я ще верну,і в сме...
Костомаров у Саратові
Але що ж робити живій душі у цій державі смерті В МисикIЗа роком рік росте твоя тюрма,за роком рік підмур’я в землю грузне,і за твоїм жалінням заскорузлим,за безголів’ям — просвітку нема Живеш — і жди
“Сидимо біля погаслого вогнища”
Сидимо біля погаслого вогнища,перетрушуємо в долонях попіл,розтираємо витухлі геть вуглини:а що як зажевріє раптом жар Тут темно і темно там і ще далі темно,але жар ніби жевріє Ось він задумано каже друг,очі його туманіють страхом
