Сидимо біля погаслого вогнища,перетрушуємо в долонях попіл,розтираємо витухлі геть вуглини:а що як зажевріє раптом жар?
Тут темно і темно там і ще далі темно,але жар ніби жевріє.
Ось він! задумано каже друг,очі його туманіють страхом.
Бачу, відказую скорбно другові,придивляючись до нічних світлячків.
Сидимо біля погаслого вогнища —століття, друге, третє,жар не стухає, не гасне.
Такщо друг, коли невіра його нестерпна,називає купину вічним вогнемі просить сірника,щоб запалити цигарку.
