Оленка Скрипник

Прости мені, мамо прости
За те, що так рано загинув,
На пам’ять мені збережи
ті, сльози з гіркого полину.

Це боляче, мамо, не бачити світ?
Це боляче бути незрячій?
Сидіти в самотності цій стільки літ
І знати, що вже не побачу.

На папір упали
у багрянці квіти,
і виводить пензлик
сині мотилі.

Я - українка! Я донька народу.
Сягаю корінням глибин родоводу
Де кожная пісня -душа ніжна щира
і де колисанка - матуся то мила.

На могилі лежать
свіжі маки одні
і на них вітерець
повіває

Українці! Любіть вашу мову!
в ній і ніжність, і ласка звучить,
Має безліч пісень калинових
і у кожному слові бринить.

У теплу погожую пору
сидів біля ставу юнак,
Вдивлявся в глибінь він прозору
пишався собою дивак.

Був Іванко з Черемошу,
а з гір та потічка
полюбилась тиха, ясна
дівчина Марічка.

В п'ятнадцять юних літ
у нас ще стільки сили.
Для того, щоб творить,
Шляхом безмежним йти

Вона так любила цвіт яблуні. Його аромат нагадував їй про роки щасливого, безтурботного дитинства поряд зі своєю сім'єю. Так, саме цей цвіт приносив їй безмежну радість, але водночас і гіркий смуток. Дівчина обожнювала весну, тільки тому, що в…

Лунає вальс в пустій кімнаті,
Як він зажурено звучить!
І слухає його вдесяте
Та тиша ,що ось тут стоїть.

Сумно стоїть наша школа,
Віти верба похилила.
Треба прощатися з нею,
Хоч і іти нам несила.

Стояла,рипіла осіння верба
і листя її опадало.
Вже літ з пятдесят
десь мала вона.

Мамина вишня в саду проростала,
Догляд і радість завжди вона мала.
Хоч і не чула від діток ні слова:
Вдячного "дякую", люба та мова.

Вона прийшла жаданна, тиха
Принесла барви чарівні.
І не бажавши того лиха,
Вселила у серця пісні.