У теплу погожую пору
сидів біля ставу юнак,
Вдивлявся в глибінь він прозору
пишався собою дивак.
Любив він дивитись у воду,
але не в річну глибину
Дивився хлопчина на вроду,
на вроду прекрасну, ясну.
Дивився на очі ,мов небо
й червоні гарячі уста,
Чекав він прекрасної долі
та доля його не проста.
Ще змалку йому прорікали,
що щастя собі не знайде,
Полюбить річную царівну
і в царство її попливе.
І роки невпинно спливають,
підріс наш прекрасний юнак.
Забув, що на нього чекає,
не знає пророцтва дивак.
Сидить біля ставу хлопчина.
співає пісень про весну,
Вдивлявся в глибінь він простору
й побачив дівчину ясну.
У неї волосся мов нічка,
солодкі і ніжні уста
Вирує замріяна річка,
краса в ній така неземна.
"Ти звідки дівчино приплила?
З моїх нездійснених ще мрій?
Серденько моє ти зігріла.
Ти - марево світлих надій!"
Домівка моя - то водиця,
сама я русалка річна
Була ще колись я дівиця
прекрасна дівчина одна.
Жила я в хатині з батьками,
любила у всьому я лад.
Не вміла пробачить хлопчині
болючих, пекучих тих зрад.
Здійснилося давнє пророцтво.
чому все це сталося так?
Сидить біля ставу щоночі
закоханий гарний юнак.
І враз в сонній зоряній ночі,
з води ще долинув той звук.
Його поманили ті очі
і ласка русалчиних рук.
́
