Кацай Олексій

Ми потопаємо усе своє життяв минулому і нас не врятуватизникаємо й на берег черепиз імли виносятьокеанські
Той гине у штормах величних змінтой скаженіє в мертвім штилі будень —лиш хилитає дзвони течіяв каплицях
Та ще вони бентежать…

Шкутильгаючи йдуть дніу пітьмі як по стерніі роняє метеорівкраплі-сльози вогнянініч жаліючи їх нишкомвже і вітер ходить пішкиа за пагорбом що снитьпагорбоненятомсонях ледве мерехтитьжовтим циферблатом.

Стрімкий наш часвигадливий на долі —у хащахзфантазованих історійзакоханогоробота я стрівщо награвав прадавніх зорь мотивдля дівчини з Північної Корониолюднившизвучання електронівозвучившилюбові кожну митьі слухав я у неземній місцинівесь…

Вітер яблука з гілля зриває,наче зрива
Одначе йому не щастить ніякприпинити рух,щоб досхочу,до знемоги їх наїстись.
Він,
Єви зачіску розпатлавши,розпачливо щось кричить,втиха і зника,яблук пахощами

Мені з безмежжя котрий ріккосмічний пише мандрівниклиста, в якому до сих пірклинопис марсіанських гірніким, хто зиркнув був у листі навіть мав до цього хист,нерозшифрований: не требачитати чужинецьке небо!
І знов летять чернетки тишів…

Світло розбилось на скалки і в кришталевому смерку безладдяледве в очах палахкоче смуток вечірнім багаттямварево чорних сузір’їв ллє порожнеча венована керамічні обличчя ворога і
Відлюдкувате каміння викресливши з небокраюз прихистку хмар…

На мілині космічних океанівяк сполохстоять церкви чи іншопланетянив скафандрах білих в золотих
Галактики ранкової змедвянівгіркий серпанокі промені вилущуючи з сонцярозхитується ледь рипучий
Ми зробимо на нього крок з екранучи зо старих…

Вибухну мов Санторинадже я напевне знаю —вовкулаки всіх країнзнов єднаються у
І безопірно мов слизточаться крізь огорожібо людина кожна ізвипадком нещасним
Відчуває кожна злістьзголодніла та невчаснаі гризе коняки кістьтруп…

В пригод запаморочливому вирізненацька впав я на шляхів розкриллівідчувши що не зможу більше крастив забутих склепах зоряних
І зморений мов динозавр останнійстеп сивий зачаївся у чеканніхоч гучно з пляшки вибиває корокмій вічно…

Оаза людейв пустелі космічніймій острівець магічниймарення мандрівниківсмутної галактикиде порожнеча цупка як свинецьде кожен атом зустрічнийковтає шлях
Ти раптом на сконі часівречовини і проміннялегко жбурляєшсвій вітерецьхмаровинням…

Неначе звук покинувши струнуйдемо ми ще лупаті і лускатікрізь темряву темнішу за пітьмуєдину суть в розбіжностях
Б’ючи у скривлених сонць тулумбасв галактик розбігання всесвіт граєй здерає сухозлоту час із насвтім бруд і гар із нас він…

Зірка Полярнамені сьогодні насниласьщо змерзнувши полинула у нічдо моєї домівкиі біля груби скрутиласьненаче зморена срібляста
Вранцімільйони нових зорьзажеврілиза
Здавалось пішов сніг та виявилось що ялітав уві сні й прокинувшись…

Змикались міцночорні мацавки імликрізь них точились миу небовони висмоктували насаж до нейронів днавтекла злякавшись ошелешена лунаіз небаалезоравши ночі перелігсамотину із себе вичавив наш криктаки зробивши крокдо гомону зіроккрізь небоі довго…

Всмоктала чорна ряска зорепадхапа парсеки ротом безупиннов акваріумі трьох координатмій зорелітяк без води
У склі безодніпогляд вже померху порожнечузгусло безгомінняі темно навкруги і ні шешерхлиш нескінченність зорі нишком
І ось тоді…

Хоч всеньку ніч краплинки зорепадушукай, та їх не знайдеш ти ніде,бо тільки-но зоря на землю пада,вона відразу квіткою стає.
Горить її проміння — не згорає,згущавившись у теплі пелюстки,і пахощі чужого небокраюусе живе бентежать…

Коли розчиняється ніч у прозорій росіміжзоряне я викликаю для тебе
Ми цілуємось довго прощаючись а мовчазнийводій нас чекаєі ховає за склом вигляд свій
Прошепочу щоб не чув він “любов не зникайу дня нескінченності не
І…

Мовчазно з простору відстані робитьзоряна яхта в сузір’ї Кіляй розповідає зістарілий роботнам про планету
Слухаємо молоді та дурненькізопалу блиск не сховавши очейз вуст механічних лункі побрехенькипро батьківщину
Ніби колись не у небі…

Пропахнувши торішнім листям,вкриває ультрафіолетмоє загублене князівствона найзабутішій з планет.
Бузкові хмари видихаєзаслаблий вітер зорь крихких.
Безгучно час перетераєзалізні клямри брам важких.
В степах зотліли

або вірш без початку та кінцягойдався тиші дивний щемвдяглись рослини в колір медумовчав комп’ютер і дощемдоїлася корова небаледь ремигала вітерцема з-під цеберки зорелітузміївся сизим ручаємнаволглий мотузок орбітиу хмаровище вгрузнув крикта й…

Незграбний вітер віхоли хвостомгатив у хмаровища шкаралущуа я плив навздогін за тим плотомз якого впав у воду
З колод слизьких на ньому небокрайна ньому й пози людські позалюдськіале усе ж це згублений мій райщо може вир…

Навпіл розтято серця і осердяздерто гримасами з лиць людські рисивже не страшні ні хвороби ні списибо у скафандрах вийшовши з лісунам задарма пропонують безсмертяначе голодному варево з дертівгору здійнявши скоцюблені пальцічи то прибульці а чи…

Вдосвітку змовкнуть труби органи й гітаривинайдуть раптом кола свої квадратуриі захворівши відчаєм архітектуритиша застигне темним гранітом нової
Під покривалом давніх часів заховавшисьвипнуться очі наче вузли на піднесених лицяхболю чекаючи…

Де зорі блищать мов облізлий той хромде хмари із обрієм скутіворуше пташина вогненним криломщоб темряву з неба
Не в змозі злетіти мабуть що від рана може ще дуже заранопроте вже минуле зникає і намлишає лиш пасма
І вже розпросталися…

Від жовтневих дощів листя іржавієа речі виходять з помешканьі крокують по калюжамкрізь бризкотливе скливобезладу
Підшипники краплинмеханізму погодицокотять вкриваючиповерхню вітру ледь смугастоюгальванопластикоюметалізованого
Зношені…