Фентезі
Вибухну мов Санторинадже я напевне знаю —вовкулаки всіх країнзнов єднаються у
І безопірно мов слизточаться крізь огорожібо людина кожна ізвипадком нещасним
Відчуває кожна злістьзголодніла та невчаснаі гризе коняки кістьтруп засмаживши
Йде з фортець у негліжез-писками-змішало-лицябо іржавим пилом вжерозпорошилася
А в хатках вітри сичатькрізь шпарини мов зміюкиі гіллячини летятьяк відтяті катом
Та меча здійнявши хрестя втуплю у ніч самітнихочі кольору небесураганами
Розпочну усе з кінцяв час коли несамовитонеприборкані сонцяпідіймаються над
Гасне хай нічна свіча —вже віконниці зірвалиті хто теж носив мечанавіть ідучи за
Ті що зрозуміли вразв нечисті вдивившись лави —переслідує ж бо насвитвір власної
Ті що встануть не дурні —одурманені безмежноі судовища страшнілиш від них тепер залежать.
