Антонич Богдан-Ігор

Кравці лисицям хутра шиють,вітри на бурю грізно трублять
О боже, стережи в завіюі людські, і звірячі кубла
У сто млинах зима пшеницюна сніг сріблясто-синій меле
Назустріч бурі ніч іскриться,провалюючи небом села

Тече весна, й бадьорі сажотруси,мов щиглі, на дахах, і мла зелена
Дівчина, що кохає полісмена,співа на площі, де їй серце вкрав,а капельмайстер кучерявих авттримає в білих рукавичках кусеньсонця
Тече весна, й балончики зелені,немов букет...

В маленькій, біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині
По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа
Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на “завтра” й на “нині”
Навколо колиски чортів чотирьох посі...

Пора троянд спізнилась, сестро,так довго ждали, аж приходить
На милі сонця, світла верствирозміряно і землі й води
Хоча це світло надто кволе,хоч надто рано й сніг упертий,ощадне сонце й зелень гола,все ж день рясний на чар нестертий

Заходить день за днину,мов сонце за параван далеких гір
Вже від ждання нас болить зір,вже сивини на головах є труш

Чи то струни, чи не струни,чи то, може, вістря шпаг
Вік минув зеленорунний,що садами ніжно пах
Навіть скрипки срібні жилине заплачуть серед туч,хоч на серце наложилиднів твердих тісний обруч
Так стоятиме навпроти,хоч до цього не при...

Причалив човен сонця в пристань — у вікно на дубіі кинув на прощання сім червоних весел
Стовпи струнких тополь підперли небо
Мовкнуть губи
Прийшли посли від ночі

Страдальна
В темну, чорну нічвіяли вітри
Срібних зір не ліч;мерехтять лиш три
Три самітні зорі,наче сльози три,наче перли в морі,віяли вітри

Корови й дині
Білий янголна лопуха зеленій плахті
Хто будить в серці тужну п’янкістьі хто колише темний страх твій
Ще неоправданий, таємний,мов кріт, від дна коріння риєі грає, мов кларнет підземний,в кипінні форм, у барв завії

На синьому безмежжі океану,де не догляне навіть людське око,високо, аж до хмар, в імлах глибокосамітний острів серед хвиль пеану
На острові, так каже казка,теменні скарби десь лежать закляті
Горять моряцькі очи у завзятті,жага бушує в ду...

Відчини, мій Фрідріху, вікно,хай погляну на широкий світ
Бачу чорне незбагненне дно,а над ним золототканну сіть
Привиди кружляють наді мною,постаті, що їх колись творив
Прилітають з правдою сумною,що останній буде цей мій зрив

Шумлять у скринях зеленаві зерна льону,масний і теплий пил вирує у олійнях
Щораз в корявих липах спалахне прокльономдуша зелена, гнівна і незаспокійна
Черві не піддається буйний струм життєвий,з дерев зелені іскри дятлі крешуть
Зорі...