Відчини, мій Фрідріху, вікно,хай погляну на широкий світ.
Бачу чорне незбагненне дно,а над ним золототканну сіть.
Привиди кружляють наді мною,постаті, що їх колись творив.
Прилітають з правдою сумною,що останній буде цей мій зрив.
Березневе запашне повітря,навкруги весни передчуття.
А для мене гострить срібне вістрясмерть і скоро перетне життя.
Вийди на хвилину,
Екермане,на момент лиши мене самого,хай душа із вічністю зістане,щоб полагодити справи з богом.
Чую призов із землі, від споду,чую подих вічності глибокий,чую з-за вікна холодний подув,льодові, скляні, драпіжні кроки.
Вже приходить срібна смерть до мене,вже стає навшпиньки за дверми.
Серце з жаху стукає шалене:що є там?
Навіщо світ німий?
Друже мій, навіщо ти мовчиш?
Парка нитку розірве прожогом.
Вже не потішай мене, залиш!
Хочу поладнати справи з богом.
Все моє життя — одне змаганняза найвищу, повну досконалість.
Фавста мрія та мета остання:в “панта рей” знайти єдину сталість.
Все моє життя — одне змаганняза гармонію людини й бога.в осені мого життя й заранняя все чув, що людська правда вбога.
Кожний день для мене був щаблемдо нових, до невідомих тайн.
Вічно таємниць горіх гризем,вічно є для нас таємний Райн.
Кожний день для мене був щаблемщо веде в найвище недосяжне.
Вічно в незбагненне ми пливем,лиш воно для нас є вічно важне.
Я творив з життя великий міт,я шукав тебе, о божественна казко.
Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,все-таки вмирати важко.
Аж пізнав я таємницю міту,де в Європу перша йде дорога,вивчився я в грецьких майстрів заповіту,як людина може сотворити бога.
Аж тоді дійшов я до метита здобув заклятий казки край,аж тоді заграв огонь святий.
Я сказав хвилині:
Все
А тепер пануй над мною, смерті владо,та не цілого мене захопиш,я — твій спадкоємець, сонячна Елладо,я лишуся — тайним радником Європи.31 березня — 2 травня 1932
