Андієвська Емма

Вода  сама  —  і  лябіринт,  й  арбітр,
Який  —  світи  —  з  долонь,  як  помідори
Свідомість  —  раптом  —  велетенські
Від  чисел,  —  відлік  звільнення  з  лабет

Із книги
Ніч  не  рухнеться  й,  наче  в  прірву,  їде,
Без  коліщат  –  у  виміри  обтічні
Вже  безпредметним  стало  й  нелетюче,

Тарілка
Семиколірна підлива
Поруч виделки – куля і
Люмінесцентна – з дисків вся – колода,

Ти  старий  і  немічний”,
Сказав  хамелеон
Віддай  мені  свою  рогату  худобу,
Нехай  я  посію  місяць”

Він  роздмухує  дзвін,  як  рукав,
На  тілі  у  нього  замість  руки
І  кілька  гаків,  щоб  тримати  маркізи  над  прилавками
І  баби  з  тілами  повними  риб,

Горобина  на  голубах,
Бички  –  джерела  на  лобу,
Перевівають  глибину
Клинками  риба

Пустеля  —
З  ацитиленовим  кар`єром  смерти
Щораз  розпеченіші
Нескінченної  повивальні

Творення міту про коханця Діоніса і
Я  зійшов  у  цю  долину  разом  із  світанком,
Але  тепер  мені  перегородили  дорогу  яблука,
І  ноги  мої  ранить  трава,  що  обернулася  в  скелі,

З базарів Страшного
Або Базар на Страшному
Через плече завинувшися в
В два вуха сповивальних, в совість-грушу:

Найнезбагненніше  –  зі  звичним  –  поряд
Не  сонце  –  з  вежі  –  півень  –  щогодини,
А  смокви  фіялкового  страждання,
Які  на  площі  –  ген  –  на  клуби  пари

Як  тяжко  з-під  усіх
Троянду  крізь  століття,  що
На  тих  відтинках,  де  тепер
І  морок,  що  без  нутрощів  живе

В  повітрі  нору  —  з  кришок  сну  —  борсук,
І  потекли  провалля  і
По  висхідній  —  у  куб  чотириокий
Природа  —  на  малих  —  свій  чересок,

Колони  з  базальту
Фасади
На  перехресті
Й  вітри,

Із книги
Навколо  порожнеча,  як  нарзан
Все  далі  –  ціль
І  тяжча  й  тяжча  ноша,

Сікач, селера, миска дерев’яна,
В якій зеленоока, в смужку риба
Зіжмакане повітря, дошка груба,
Стіл – кінські ніздрі й зернята кавунні

Ледь  крапле  тиша,  й  цілу  ніч  —  вагар
Тлін,  що  спізнився  на  останній  потяг
В  зірчаній  пітьмі  —  обрис  парапета,
Щит  поколінь,  про  що  —  піщаний  герб