Андієвська Емма

Вода  сама  —  і  лябіринт,  й  арбітр,
Який  —  світи  —  з  долонь,  як  помідори
Свідомість  —  раптом  —  велетенські
Від  чисел,  —  відлік  звільнення  з  лабет

Із книги
Ніч  не  рухнеться  й,  наче  в  прірву,  їде,
Без  коліщат  –  у  виміри  обтічні
Вже  безпредметним  стало  й  нелетюче,

Тарілка
Семиколірна підлива
Поруч виделки – куля і
Люмінесцентна – з дисків вся – колода,

Ти  старий  і  немічний”,
Сказав  хамелеон
Віддай  мені  свою  рогату  худобу,
Нехай  я  посію  місяць”

Він  роздмухує  дзвін,  як  рукав,
На  тілі  у  нього  замість  руки
І  кілька  гаків,  щоб  тримати  маркізи  над  прилавками
І  баби  з  тілами  повними  риб,

Горобина  на  голубах,
Бички  –  джерела  на  лобу,
Перевівають  глибину
Клинками  риба

Пустеля  —
З  ацитиленовим  кар`єром  смерти
Щораз  розпеченіші
Нескінченної  повивальні