Без шкіри — на вітрі

Пустеля  —

З  ацитиленовим  кар`єром  смерти.

Щораз  розпеченіші

Нескінченної  повивальні.

На  щаблях  прискореного

Самі  бані,

Й  паралелепіпеди.

Всесвіт  —  відірваний  ґудзик,

Що  знову  —  в  сміттярку  хаосу.

Ні  прихистку,  ні  слова,

Ні  калюжі  питної  води.

Світанок.  Вечір.  Світанок.

Твій  подих  фіалково-свинцевий.

Твій  подих  ніжний  і  молочно-перлистий.

Ти  визначив  початок  і  кінець,

Тільки  людина  —  сама  невизначенність.

Навіть  далеких  нащадків  пустили  за  вітром.

Всі  джерела,  краєвиди  й  пам`ять,

Єдину  годувальницю  людства.

Самі  світові  домовини.

Але  дух  сіє  далеко  плакучіші

І  в  осередді  розпаду.

Чорнобиль,  пустеля,  чорнобиль.

Вся  країна  —  трупарня,

Де  ще  живі

Вмголошують

Про  нешкідливість  опромінення,

Школярі,  яким  жити  лише  кілька  днів,

Влаштовують  велосипедні

Землею,  що  дихає  смертю.

Жодних  рік  не  вистачає  на  голосіння.

Жодних  океанів  на  біль  та  розпуку.

Боже,  за  що  так  тяжко  караєш?

Цілий  народ  отак  у  домовину,

Як  голод  у  тридцять  третьому.

Ніхто  не  голосить,  ніхто  не  плаче.

Готують  нову  трупарню.