Найнезбагненніше – зі звичним – поряд.
Не сонце – з вежі – півень – щогодини,
А смокви фіялкового страждання,
Які на площі – ген – на клуби пари.
Скрізь – щільно брами. Тільки з боку
Порталом – з кізяками
Прочинені дві стулки у бездоння,
З якого, то – раз – полум’я, то пір’я.
У мармурі, що досі – вхід масивний,
Колінчасті повідбувались зсуви,
І стало видно вкраплення
За арками, де – у трубу – вся штивність.
Ні пса. Будинки. І у ночвах мрець,
Що людські вчинки розгляда з гори.
