Пророцтво 17-го року
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил
На цвинтарі розстріляних
Уже немає місця для могил
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил
На цвинтарі розстріляних
Уже немає місця для могил
Лиже полум’я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар
IЗ глибин віків і гордо, й
Встає легендами овіяне ім’я
Минуле — сон, але сліпа
Не отруїла доблесті і слави
Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло,
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,
Средь этой пошлости таинственной,
Скажи, что делать мне с тобой:
Недостижимой и единственной,
Как вечер дымно-голубой
Довго тужить сумна
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому
Навіває та пісня мені
Лягла на всьому вечірня втома
Палає місто, мов дивний храм
І розтинають ніч
Квадратні очі віконних рам
До двадцяти бунтуєму завзято,
Шукаєм правди, кленемо
І віримо, що нашому
Належить всяку нечисть спопеляти
Не чути голосінь, іржавіють оркестри,
Оратори втомились від кричань:
В труні лежить не вождь і не маестро,
А просто — кукурудзяний качан
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні