Средь этой пошлости таинственной,
Скажи, что делать мне с тобой:
Недостижимой и единственной,
Как вечер дымно-голубой? А.
БлокIДовго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на осонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.
І на трави не бризнули роси, мов перли,
Як рум’янець густий раннє небо залив.
І здавалось — життя задрімало, завмерло,
Заблукало в безмежжі неміряних нив.
І здавалось — нема ні початку, ні
Цій нудоті німій і нудній
Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.
IIТа звелася з-за
Хмара темно-сиза,
Полоснули ятагани
Блискавки — донизу.
І вітри на
Загриміли цепом,
Розірвали свої
І помчали степом.
І озвалися
Гомоном знайомим,
І упала на
Тиша перед громом.
І земля впилась водою,
Мов живою кров’ю.
І обнявся сміх з журбою,
Ненависть — з
Гей, почуйте, добрі люди,
Заздрить мені треба:
Грім ударив мені в груди,
Грім з ясного неба.
І убив у серці тишу,
Розпанахав спокій
Я стою і вітром
На землі широкій!
IIЛюди різні між нас бувають
Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мріях та сні.
Може, це і не дуже грішно
Не для всіх же доступна даль,
Тільки чомусь в очах їх
Заплелися журба і жаль.
І життя мовби їх не било,
І дріма в них чимало сил.
Але їм тільки сняться крила,
Наяву ж — вони зовсім без крил.
Я судить їх не маю права,
Я для них не бажаю зла
Я і сам жив отак “цікаво”,
Доки в мене ти не ввійшла.
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю, і душею,
І щасливим нещастям моїм.
IVПригадаю усе до слова,
До зітхання згадаю все,
І мене — в недосяжне —
Хвиля спогадів понесе.
То наївні, а то суворі,
Сколихнуть вони спокій мій,
А за ними в холодне
Рушить човен моїх надій.
Ой, ті плавання
Як від правди себе втаю?)
Розіб’ється човен об скелі,
Об гранітну байдужість твою.
VНе жартуй наді мною, будь ласка,
І, говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.
І без слів я все розумію,
Що сказати маєш мені,
Та в мовчанні живе й
Не почути жорстоке “ні!”.
VIОбражайся на мене як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене
Все одно я люблю твої
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене як хочеш,
І презирством убий мене
Все одно я люблю твої
І волосся твоє сумне.
IIЧому смуток з тобою
Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Невідомі зовсім мені.
Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину
І печалі, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть.
Але к бісу цю мудрість убогу!
І догадки під три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу,
Все життя усміхалась ти.
Щоб ніколи сльоза на
Не світилася, мов роса.
Хай же щастям завжди
Некриклива твоя краса.
Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе,
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно — голубе.
IIЗдрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб із вами
Під шаленством весняних злив.
Хай заляжеться тиша навколо,
Й знову стану, як ви, німим,
Але в серці моїм
Не замовкне весняний грім.
IXПройдуть зливи, замовкнуть грози,
Задрімають вітри на ланах.
І весняного грому
Пронесе стороною луна.
А проміння довге, як мітли,
Обмине сизохмарну даль.
І пройдеш ти, лишивши світлу,
Невгамовну мені печаль.
Та в прекраснім житті
Будуть завжди сіять
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.
Січень 1961
