Василь Симоненко

Нащо мене засуджено до страти
Нікчемні люди, ваш нікчемний
Не обезглавив слави Герострата
Я єсьм живий, і я творю свій труд

До двадцяти бунтуєму завзято,
Шукаєм правди, кленемо
І віримо, що нашому
Належить всяку нечисть спопеляти

У баби Онисі було три сини
У баби Онисі синів нема
На кожній її волосиніморозом тріщить зима
Я горя на світі застав багато

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима

Синиця в шибку вдарила крильми
Годинник став
Сіріють німо стіни
Над сизим смутком ранньої

Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній
Замріяно схилилась до стола

Натуга на руках,від втоми чорних,здувала жили,ніби мотузки
Каміння клацало зубамив жорнах,жувало жовті зерна на друзки
І сіялось не борошно,а
При тьмяному мигтінні каганцяжіночі ніжніматеринські рукитягли за ручкукамінь без кінця

От і все
Поховали старезного діда,закопали навіки у землю святу
Він тепер вже не встанеі ранком не підеіз косою під гору круту
І не стане мантачкою тишу будити,задивлятися в небо, як гаснуть зірки

IЗ глибин віків і гордо, й
Встає легендами овіяне ім’я
Минуле — сон, але сліпа
Не отруїла доблесті і слави

Довго тужить сумна
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому
Навіває та пісня мені

Средь этой пошлости таинственной,
Скажи, что делать мне с тобой:
Недостижимой и единственной,
Как вечер дымно-голубой

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів
Вона до мене випливла з
Моїх юнацьких несміливих снів

Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні

Лягла на всьому вечірня втома
Палає місто, мов дивний храм
І розтинають ніч
Квадратні очі віконних рам

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил
На цвинтарі розстріляних
Уже немає місця для могил