Василь Симоненко

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима

Отут, де сумно опустили
Стрункі тополі на твердий обліг,
В пропахле димом сорок третє
Він за неправду у бою поліг

От і все
Поховали старезного діда,закопали навіки у землю святу
Він тепер вже не встанеі ранком не підеіз косою під гору круту
І не стане мантачкою тишу будити,задивлятися в небо, як гаснуть зірки

У Івася немає тата
Не питайте тільки чому
Лиш від матері ласку
Довелося хлопчині цьому

Пройшла гроза — і знову літня проза:
Парує степ, і оживає ліс
І горобці, неначе з-за куліс,
Упали табуном на просо

Нащо мене засуджено до страти
Нікчемні люди, ваш нікчемний
Не обезглавив слави Герострата
Я єсьм живий, і я творю свій труд

Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній
Замріяно схилилась до стола

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів

Натуга на руках,від втоми чорних,здувала жили,ніби мотузки
Каміння клацало зубамив жорнах,жувало жовті зерна на друзки
І сіялось не борошно,а
При тьмяному мигтінні каганцяжіночі ніжніматеринські рукитягли за ручкукамінь без кінця

У баби Онисі було три сини
У баби Онисі синів нема
На кожній її волосиніморозом тріщить зима
Я горя на світі застав багато

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів
Вона до мене випливла з
Моїх юнацьких несміливих снів

Синиця в шибку вдарила крильми
Годинник став
Сіріють німо стіни
Над сизим смутком ранньої