Старість

Сім десятків дідові старому,

Сам незчувсь, коли і відгуло,

Вже лице пожовкло, як солома,

Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибоко спідлоба,

Тільки пух лишивсь на

Лає син, що ні чорта не робить,

Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,

Слухати образи від усіх,

Ціле літо горобців

Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через

І піти світ за очі з села,

Але звик до хати, до малечі,

Що його, мов батька, облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,

Дивлячись на добрих малюків.

Все стерпить — докори, сором, лихо,

Лиш би вмерти на землі батьків!