Рильський Максим

Богиня, смертного зустрівши юнака,
Жагу запліднення не в силі потаїти,
На його кинула полуменисті
І щезла в запусті, принадна і легка

Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим

Заснув Ендіміон на місячній поляні,
Де смольний дух трави і сосен престарих
До милих уст його, рожевих і пухких,
Богиня хилиться в нестримному бажанні

У темній гущині її я наздогнав
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:

Ні, тебе нема, нема на світі,
Ти з’явилася у ніч осінню,
І уста твої, уста
Я зустрів побожно, як святиню

Вольфганг Гете в перекладі Максима
Не в розбраті мистецтво й природа,
Як дехто мислить: путь у них одна
Мене обох їх надить глибина,

В глибокому затоні,
Далеко од
Цвітуть лілеї сонні,
І тихо круг лілей

Генріх Гейне в перекладі Максима
Я фіміаму не каджу
Золоченій, всередині пустій;
Не простягну руки людині тій,

В маслиновім гаю, поважною ходою,
Хвилясті одяги нап’явши ябияк,
Снують філософи, лише один
На місці, думкою охоплений новою

Весна за прякою, мов скромна Маргарита,
Схилила стан гнучкий і пісеньки співа
Проста мелодія, знайомі всім слова,
По-старосвітському одежа вбого зшита

Немає гірш, як буть собі нудним:
Не гіркість яду — кислощі цитрини,
Не розмахи в оркестрі огнянім,
А квиління фальшиве мандолини

Джером К
Прив’язано човен до темного коріння
Замокли сухарі, і цукор одмокрів
І згорбились тіла завзятих мандрівців:

Змію, людину, сонце та
Благословив він у високих горах:
Премудрість, світло, серце, міць крила
Для бур, для щастя, для висот прозорих

Дивлюсь,
Кабице незрівнянний,
На молодечий твій портрет,
І зачарований, і

Так сумно, так без краю сумно
Усе скінчилось
Чи й
Дивлюсь недвижно і

Мотив старої
Під синім полум’ям святого
Ріс Олександер
Він Гомера