Рильський Максим

Богиня, смертного зустрівши юнака,
Жагу запліднення не в силі потаїти,
На його кинула полуменисті
І щезла в запусті, принадна і легка

Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим

Заснув Ендіміон на місячній поляні,
Де смольний дух трави і сосен престарих
До милих уст його, рожевих і пухких,
Богиня хилиться в нестримному бажанні

У темній гущині її я наздогнав
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:

Адам Міцкевич в перекладі Максима
Мій рідний Німане
Куди сплили ті води,
Що я в дитячі їх зачерпував долоні,

Так сумно, так без краю сумно
Усе скінчилось
Чи й
Дивлюсь недвижно і

Води напившися з ясного джерела,
Вертаються вони на поклики пастуші,
І хитро щуляться у перволітків
Хвилина — і табун мов буря понесла

Коли усе в тумані
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів,

Весна за прякою, мов скромна Маргарита,
Схилила стан гнучкий і пісеньки співа
Проста мелодія, знайомі всім слова,
По-старосвітському одежа вбого зшита

Дивлюсь,
Кабице незрівнянний,
На молодечий твій портрет,
І зачарований, і

А я так кохаю, кого і не знаю, — Далеку царівну
А
Тобі одній, намріяна царівно,
Тобі одній дзвенять мої пісні;

В раю блаженних мук, де на тонких
Ростуть, звиваються химерні квіти зла,
Подібні до очей жіночих і звіриних,
В пекельному раю його душа жила