Рильський Максим

Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим.

Богиня, смертного зустрівши юнака,
Жагу запліднення не в силі потаїти,
На його кинула полуменисті
І щезла в запусті, принадна і легка.

Заснув Ендіміон на місячній поляні,
Де смольний дух трави і сосен престарих.
До милих уст його, рожевих і пухких,
Богиня хилиться в нестримному бажанні.

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:

В маслиновім гаю, поважною ходою,
Хвилясті одяги нап’явши ябияк,
Снують філософи, лише один
На місці, думкою охоплений новою.

Змію, людину, сонце та
Благословив він у високих горах:
Премудрість, світло, серце, міць крила
Для бур, для щастя, для висот прозорих.

В глибокому затоні,
Далеко од
Цвітуть лілеї сонні,
І тихо круг лілей.

Немає гірш, як буть собі нудним:
Не гіркість яду — кислощі цитрини,
Не розмахи в оркестрі огнянім,
А квиління фальшиве мандолини.

Так сумно, так без краю сумно.
Усе скінчилось.
Чи й
Дивлюсь недвижно і

Ні, тебе нема, нема на світі,
Ти з’явилася у ніч осінню,
І уста твої, уста
Я зустрів побожно, як святиню.

Генріх Гейне в перекладі Максима
Я фіміаму не каджу
Золоченій, всередині пустій;
Не простягну руки людині тій,

Весна за прякою, мов скромна Маргарита,
Схилила стан гнучкий і пісеньки співа.
Проста мелодія, знайомі всім слова,
По-старосвітському одежа вбого зшита.

Джером К.
Прив’язано човен до темного коріння.
Замокли сухарі, і цукор одмокрів.
І згорбились тіла завзятих мандрівців:

Дивлюсь,
Кабице незрівнянний,
На молодечий твій портрет,
І зачарований, і

Мотив старої
Під синім полум’ям святого
Ріс Олександер.
Він Гомера

Вольфганг Гете в перекладі Максима
Не в розбраті мистецтво й природа,
Як дехто мислить: путь у них одна.
Мене обох їх надить глибина

Тріпоче сокіл, сріблом
Знімаючись у вогку височінь,
І любо впасти на зелену
Натрудженим і наболілим тілом.

Не ваблять торжища, і оргія не надить,
І марно точиться, немов солодкий плин,
Музика в далечі.
Серед суворих

Генріх Гейне в перекладі Максима
Я звик високо голову держати,
Бо маю честь і мужність без догани;
Хай сам король мені у вічі гляне,

М.
З-під неба теплого і вірного, як друг,
Перенесли її під наше небо змінне.
Як слово зрадника.

Слід копитів занесло сивим димом,
Упала гілка — лапа снігова,
І вітром, невловимим і незримим,
Гойдає омертвелі дерева.

Зелені тіні по душі майнули
М’якого моху свіжо-чистий тон,
Безжурності глибокої затон,
Одбите у прийдешньому минуле.

А я так кохаю, кого і не знаю, — Далеку царівну.                А.
Тобі одній, намріяна царівно,
Тобі одній дзвенять мої пісні;
Тобі одній в моєму храмі

З зимових спогадів про
Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки