Заснув Ендіміон на місячній поляні,
Де смольний дух трави і сосен престарих.
До милих уст його, рожевих і пухких,
Богиня хилиться в нестримному бажанні.
А сонце вигляне із-за снігів гірських.
Скупавшися в дзвінкім зеленім океані,
І сором стане їй, незайманій Діані,
І чути лиш здаля її мисливський ріг.
Так смертного душа у тиші
Розкриє погляд свій і глибину
Назустріч рідному і заглядає в вічі.
Так я в час творчості нічого не таю,
Але як день прийде і день мене покличе,
Я, стілос кинувши, до молота стаю.1922
