У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі
Біліли мармуром під місяцем німим,
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила:
Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче”.1925
