Вінграновський Микола

Кого я так люблю
люблю тільки тебе,
Рука моя в твоїй руці співає,
І погляд твій в душі моїй

Чорніє повітря… Шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти
Під грушами, вишнями і небесами

Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежкояблуката,
З котяри — іскри
З м’яти — чамрота

Ще імені твого не знають солов’ї,
Ще імені твого не чули квіти,
І літо, і сніги, і літечка
Тобі не поспішають прилетіти

Не в кам’яній, не в дерев’яній ері
Зустрілися ми в атомній добі,
В жахких реакціях негаснучих матерій,
У плоті вогненній з’являюся тобі

Сто чорних димарів на Батьківщині
Сто світлих гімнів рідної землі
Прощай, ганьба, і сором, і жалі
Цивілізована держава моя нині

На ясні зорі і на чисті
Ми кажемо, ми скажемо ізнов:
У просторі віків, любові і
Народ — Віки,

На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік
В брунатних берегах ріка багряна мріє,
І гай засмучений стоїть, як чоловік

Не ти сидів тут, богом битий,
Не ти орав слізьми Орю,
Тут цар сидів, очима бликав,
Царі отут ноздря в ноздрю

Тут я запишу письмо своє
Му на проголодь часу
Розум державний в очах: сорок п’ятого року, дев’яте
Чоботи й мар, комарі реактивні і світло велике

Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта
В короні з буряків на буряковій
Із димаря Варвара виліта

Чи то було мені, чи снилося мені
Синіли груші, груші чи смереки,
Як чорнобривий шлях у срібному
Проліг мені із коником сивеньким