Перебийніс Петро

Чорні очі карі,тіні
Що мене чекаєв тій далечині
Цідиться крізь менетиша польова
Дідичу кремезний,грішна голова

Там, за рівниною голою,кров’ю світанок набряк
Бачу: охоплений полум’ямкрутиться в полі вітряк
Вітром високим роздмухане,полум’я крила жере
Над світовими розрухамигасне видіння старе

Тато хмурився зніміло,був не майстер на слова
Усміхався так несміло,аж ламалася брова
Та коли сміявся тато,мама вишнею цвіла
Усміхалась наша хата,усміхалось півсела

Рідна мово, зелена діброво
Чую пісню твою запашну
Ти квітуєш пелюстками словау морозних димах полину
Все бувало: несито і ласодвоголовий хижак позирав

Сохне глина руда
Відступає орда
Гаснуть очі розкосі
А сніги навскоси – на поля, на ліси

На косогорі, біля школи,стоїть у нас і до сьогодніпощерблений віками,та міцнийтурецький стовп
Зізнаюся: втікав яз уроку стародавньої історії
Було нелегко осідлативисоке диво чужоземне
Та врешті ось вона –ополячена, отуречена,орусаче...

Викочується із пам’ятіжорстоке століття Драконаі змітає на своєму шляхународи і королівства
Ось летить воно на менеброньованою колоною,переблискує зубами гусениць,люто бризкає на всі бокилипкими згустками світового болота
А я, малий,у бе...

У Тернополі тане зима,розмовляє з вітрами гілля
Видно, чайки здалляприлітають сюди недарма
Зацвітає Тернопільнавесні, навесні
І лоза вдалиніза туманами світить мені

Це наснилося, можливо,чи привиділось мені,чи насправді сталось дивопри досвітньому вікні
Що це діється зі мною
Хоч немає вороття, –бачу: стежкою земноютато йде із небуття
Тато йде сорокалітній,і гойдаються поля

Тато косить конюшину,а я несу через полегорщики-близнятаз гарячим обідом
Горщики не прості – золоті
Що в одному горщику – борщик,що в другому горщику – каша
А хліба, каюся, немає

Окропило окропомі сліди замело
Покотило в Європу –за сади, за село
Відлетіло на захід
Лиш під грім канонаднад солом’яним дахомзашумів сливопад