Осип Маковей

Мені здається: я не жив,а тільки все збирався жити,чогось шукав, за чимсь тужив,бажав комусь весь вік служити;аж ось і молодість минула,не живши, втомлена заснула.
І день прийде, як та сльота,я довгу панахиду
Прощайте, молоді літа!не…

Ось блиснув метеор і згас,
Як у життю щасливий час.
І на всесвітнім
Лягли десь відламки зорі.

Ти  — як сон, ти  — як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,
Що до мене часом прилетиш, мов та
І щебечеш мені у вечірній тиші.

Біжить у яр вода,біжить вода і сріблом ллється,над нею дівчина сміється,розкішна, молода.
Голубко, не втікай!
Скажи мені ту гарну казкупро радощі, дівочу ласку,скажи про тихий рай!
Ах, казочка моя!

Зчорнілі гори небозвід підперли,підніжжя гір у хмарах застрягли,у пахощах вогких ліси завмерли,і сонні мари дебрі налягли.
І сниться горам сторона далека,де вічним сном страшні пустині сплять,без гір, без вод, кругом смертельна спека, —ліси…

Тихий сон по горах ходить,за рученьку щастя водить.
І шумлять ліси вже тихше,сон малі квітки колише.
Спіть, мої дзвіночки сині,дикі рожі в полонині!
Не шуміть, ліси зелені,спати йдіть, вітри студені!

Помер рекрут в непривітній столиці,здалека від свого села,від матері, убогої вдовиці,від любки, що в селі жила.
Помер, не бачивши у час конанняні слізки жалю, ні зітхання.
І вже його везуть на чорнім возі,в могилу піп його веде,музика…

Понад хмари!
Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!
На верхах самітних там ще тихо

Вітай, дорога Україно моя!
Чи дужа ти, нене, здорова?
Пропали і воля, і сила твоя,а все ж ти й сьогодні чудова!
От гарно, що раз довелося менідо тебе навідатись, нене, — гей-гей!хоч не давнім свобідним шляхом,а з жовтим пашпортом в…

І тут у горах хрест!
От край проклятий!
Куди не глянеш,
Бог на хресті розп’ятий.

Коли помрем і заростем квітками,
У споминах ще оживем не раз,
Аж поки поруч з нашими
Заснуть усі, що пам’ятали нас.

Був монастир, а в нім черці —відлюдки тихі, богомільніі в’язні віри добровільні,що в божому жили страсіі словом правди та хрестомборолися колись з гріхом.
Тепер вже тих черців нема,свічки не сяють в їх святині, —там сірий пил і сіра…

Маленька хата, як коробка,загата з листя під вікном,кошниця, наче солі товпка, —усе вже спить осіннім сном.
У хмарі сонця і не знати,в тумані тихе поле спить,собачка вилізла з загати,раз гавкнула — і вже мовчить.
Причулося!
Се…

Сидять пани над Невоюта поникли головою,місяцями раду радятьнад правами, що не вадять,що не вадять з них нікому —все лишають по-старому.
Межи ними пан граф Віттевсе лиш каже:
Ви заждіте!
Я придумаю вам Думу,що наробить много…

Коли помрем і заростем квітками,у споминах ще оживем не раз,аж поки поруч з нашими кісткамизаснуть усі, що пам’ятали нас.
І буде се вже наша смерть остання,наш порох вітер світом розжене;прийде весна, прийде пора кохання,а нас ніхто й ніколи…

В темних горах, при окопах, у болоті,там зійшлися два вояки по роботі.
Не зійшлися, тільки впали край дороги,поранені: сей  — у плечі, той  — у ноги.
Один стогне:
Тату милий, мамо

Полетів би я на Українуне конем, а бистрим самоходом,щоб натішитись своїм народом,щоб поглянути на ту країну,що так довго у неволідожидала щастя й доліі діждалася спасення,свого воскресення.
Не пропустять чати самоходанапоперек вченої…