«Коли помрем і заростем квітками»

Коли помрем і заростем квітками,

У споминах ще оживем не раз,

Аж поки поруч з нашими

Заснуть усі, що пам’ятали нас.

І буде се вже наша смерть остання,наш порох вітер світу розжене;прийде весна, прийде пора кохання,а нас ніхто й ніколи не спімне.

Аж вийде раз колись дівча

В полудне ясне в тихий, сонний ліс

Неждано серце защемить

І ясний світ померкне їй од сліз.

Се нас вона побачить і почує,

Мов сон і казку із старих часів;

Закриє очі й тяжко засумує,

Заслухавшись у тихий сон лісів.

Ти  — як сон, ти  — як весняна казочка,

Бо ти й казка моєї сумної душі,

Що до мене часом прилетиш, мов та пташечка