Олександр Олесь

На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв
Спало все навколо, тільки білий
Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран.

Приснилося, що я вернувсь додому.
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці
Річки, і села, і поля.

Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.

Душа моя — пустка холодна й
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.

Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.

Праворуч — сонце і пожежі!
Палають гір високих вежі,
Палають хвилі вогняні,
І хмари в димі і огні.

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же

Ви в ірій линете від сірого туману,
Від сірих днів, від суму і
На срібло чистеє спокійного лиману,
На пишні береги.

Опівночі айстри в саду
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя

Одно питання мимоволі Весь час в думках моїх встає:
Чому не вгледів він сонця волі,
Чому тепер він не жиє?
Якими дужими громами Пророчий голос би гримів

Тихше, тихше: ходять звірі,
П’ють народну кров
Нахиляйтесь,
Пригинайтесь:

О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст
І так застигну, так

З серцем, повним смутку-горя,
Утомився я
І прийшов на берег моря,
Щоб журбу свою

Хіба не бачите, що небо голубіє,
Що сонце ранками всміхається ніжніш,
Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє,
І легше дихає, і дивиться ясніш.

Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.

Ти не прийшла в вечірній
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно
І сонце сходило в