Багато літ —аж двадцять п’ять!
Плотили ми ясак,
І п’ятирічок, як проклять,
Творили “чудеса”.
І кожен свій гіркий
На
И” несли,
Тобто плотили знов я с а
Вперед на двадцять літ,
Для того, щоб були у
І танки, й літаки,
Щоби могутніми були,
Мовляв,робітники.
Щоби, мовляв, ота
Не лізла в “огород”,
Недоїдали ми щодня,
Не брали сала й в рот,
Все виробляли
І школили
Щоби ж могутніми, мовляв,
Були робітники.
І навіть те терпіли
Як та “свиня”… Ой, стоп!
Як покумалися
Наш “тато”й Ріббентроп,
Чи той Адольф… Ми й це знесли,
Плотили свій ясак,
І на озброєння
Останній свій п’ятак:
Все виробляли літаки
І школили полки ж,
Щоби могутніми були ж,
Мовляв, робітники ж!
Та коли раптом
Кум”
На інший грамофон,
То —боронити Рідний Крайлишивсяс а
А н т о н.
Коли той татів
Кум”
Смальнув на інший тон,
То захищати землю й
Лишивсяс а
А н т о н.
Усе помчало за Урал.
Лишивсявін лишна аврал.
Отой Антон, що його
Недодавив в тюрмі,
Отой Антон наш, що
Не вмер на Колимі.
Привіт,привіт,привіт,
Земляче мій, привіт!
Дарма жплотив же жтия с а
Аж двадцять з гаком літ!
Хай вибачає наш
За те, що заробив:
Влади тюремний наш
Ні трішки не любив.
Ну, не любив, хоч ти
Ні “тата”, ні синків
Ані кремлівської Зорі,
Ні всіх большевиків.
І навіть думав
Як був ще і
Коли ж ви щезнете!
Коли?!
Та грім же ж вас
Але як гримнула війна,
Печаль взяла його,
Була бо рідна
Дорожча усього.
Як “визволитель”, “татів”
З визволенням попер,
Узяв Антона жаль і сум,
Ну що ж робить тепер!
Якщо нема жалю в своїх,
В чужих же й поготів!
І визволителя
Антон не захотів.
Як від своїх чортма добра,
Чужий не принесе!..
Щоб захистити рідний край,
Біда віддав усе.
Ой, дожилися ж, братця,
До дивної пори!
Такої дивної пори,
Щоі не говори!
Багато літ — аж двадцять п’ять!
Платили ми ясак,
А як прийшлось оборонять
Зробились “чудеса”:
Не б’ють гармати.
Й
Угору не летять.
І не вперед політруки
Чомусь назад біжать.
Не лізуть танки
Ні вход, ані
За що ж аж двадцять з гаком
Плотили ми ясак!?
Ой, не літають
Й гармати не стріляють!
І навіть вже
Галош” не “заливають”:
І політрук,і генерал
Все мчить, мов вихор, за Урал.
Трубили з гаком двадцять
Як гнати ту “свиню” за пліт,
Як треба бити, бач,
На свинській території.
А як прийшла на те пора,
Все мчить, мов вихор, за Урал.
Згубили (от
Де тая “територія”.
Ой, не літають
Й гармати не стріляють,
І навіть вже
Галош” не “заливають”.
Усе лишили
Герої й їхній “тато”,
Синки побігли на Урал,
А “тато” —на Саратов.
І гнали вслід свиней і коз.
Лишали спалений колхоз.
Лошат, теляток і ягнят,
І навіть,навіть
Пішечки перли за
Ура, ура, ура, ура!
Нехай живе великий муж,
Наш “тато” і “учитель”!
Нехай і “кум” живе к тому ж
Европи “визволитель”!
Один біжить,другий летить.
А межи них — народ тремтить.
Не захища його ніхто.
Хіба б
Та що ж Антон!:
IVЯк знаєм ми (і знає світ!),
Так сталося тоді,
Що дав “отець” п’ятнадцять
З “приколкою” Біді.
І що на зло “отцю”
Антон покинув
Так ось, втекти Антон утік,
Але йому на
Тії “приколки” на
Ніщо не узяло!
Бо відчепити дар “отця”
У цім краю нема митця.
І вся утеча — лиш мана.
О, благодатна сторона!
Лишив “фалангу” золоту,
Але куди б не біг
Він чортову “приколку”
Згубить ніде не
Приколка” та — в простих
Це“п о р а ж е н и е в п р а в а х”.
В правах усіх отих…
Ну, словом, у правах л ю д с ь к и х.
В числі тих “поражонних”
Було (о, брате,
І п р а в о:з з б р о є ю в р у к а
С в і й б о р о н и т и к р а й.
Бо це була в е л и к а ч е с т ь,
Яку лиш мали ті,
Що не були на
Ані на Воркуті.
Це привілей, бач, тих клепал,
Що утікали за Урал.
Так що й умерти за свій
Не смів Біда Антон,
Бо
Конституції”
Порушив би закон.
О, слава їм!
О, слава їм,
Отим усім вождям
Що на Саратов
І кинули “холопа”,
І іншим права не
Тримати Ріббентропа.
VАле Антон про те забув,
Б’ючися на Сулі,
І
Конституцію”
Порушив взагалі:
Забув “поразок” своїх рій,
В гарячому
Розвіяв по землі
Приколку” він свою,
Узяв він зброю всім на
Бо “карнача”, бач, не було!
Й “наглядача” вітри змели!
І “стукача” чорти взяли!
І
Ри” канули в потік!
І “тато”на Самару втік!
Узяв він зброю всім на
І бився за Вітчизну,
І за ягнят,і за село,
За землюй що на ній було,
За все, крім комунізму!
Гей, бивсь Антон, брати мої,
В “народнім ополченії”!
В отім,що встало на аврал,
Замість втікацтва за Урал.
В отім, що перше щиро
Плотило “татові” я с а к,
Тепер же впало в переляк,
Що буде дерти й “кум” отак.
І от порушив наш
Весь
Кодекс” взагалі
За рідний край, за власний
Він бився на Сулі.
А з ним такая ж голь сама,
Що їй — і виходу нема.
Але що зможуть ці “хохли”,
Колиі танки утекли!
Ну, що б “лишенці” ці змогли,
Коли і маршали втекли!
Ну, що б безумців горсть змогла,
Коли вся техніка втекла!
Як повтікали
І маршали,і сам “отець”!
VIІ все ж в ворожому
Боровся наш
За щастя рідної землі,
За тихий Ромодан,
За матерів і за дітей,
За дідівські поля,
За все, що зрадила
Та ґвардія з Кремля.
За всіх відданих на загин,
На хрест ганьби й хули,
Над Сеймом люто бився
Й над водами Сули.
Бивсь до останнього
Поки й потрапив у полон.
Осанна їм!
Осанна їм,
Отим усім “вождям” моїм!
Що дерли стільки літ я с а к,
Тепер же зрадили отак!
Осанна їмвночі і вдень!..
Ех, жалко, жалко, брат,
Що не співав про це
І жоден лавреат!
IIНе жаль мені за той ясак,
Не страшно і хули,
Як жаль мені, що ось
Мільйони полягли!
Сказати б, зжерто тьму
Ні за понюшку табаку.
Не жаль мені й за Колиму,
Ані за Магадан,
Де мили золота ми тьму,
Не жаль і за Кімкан,
Не жаль мені й за
Єжовської хули,
Я к ж а л ь м е н і, щ о л і т а к
Л і т а т и н е м о г л и !
Не жаль мені, що й в
Нас клали замість шпал,
Я к ж а л ь м е н і, щ о т а н к и х в а л е н
Т і к а л и з а У р а л !
Не жаль ягнят, скажу вам я,
Отих, що власть взяла,
Я к ж а л ь, щ о а р т и л е р і
С т р і л я т и н е м о г л а !
Не жаль, не жаль, збагніть самі,
Нічого так не жаль,
Я к ж а л ь, щ о м а р н о т у т с л і з ь м
П о л и т о к о ж н у ц а л ь.
IIПотрапив наш Антон в
З мільйонами
Хвала ж тобі, хвала ж тобі,
Великий Совнарком!
Що не потрапив з ними й ти,
Що зміг до фронту не іти,
Що кинувся не на аврал,
А кинувся геть за Урал,
Що перш з народу вижав
Та й з генералами утік!
Й не просто втік от за Урал,
А й сухарі в людей забрав!
Але — насамперед тобі,
Водителю, хвала!
І лавреатів тих
За пісню про
Орла”!
Хвала тобі за
І за моря хули,
Хвала тобі, що й
Літати не могли!
Хвала, що ґвардія
Геть з Урал втекла!
Хвала, що й
Стріляти не могла!
Хвала, що ти з нас вижав
Та й з генералами утік,
І далі слухаєш пісні!..
А милишилисьв полоні.
Потрапив наш Антон в
До “кума”
І мали вішати його,
Як “ворога Европи”.
За те, що він закон тих
Порушив взагалі:
За те, що він за Рідний
Так бився на Сулі.
За те… за те… Ну, словом, брат,
Якраз за те ж за саме,
За що і сталінський
В лице бив орденами:
За те, що він,
Антон цей,
Такий затятий патріот!
За те, що не любив кремлян,
А все любив свій Ромодан,
Що жодній владі не був рад,
Що не любив він влади Рад,
Ні тих панів, ні тих панят,
Лише любив простих ягнят,
Та ще волошок синій цвіт,
Та ще Шевченків заповіт.
Ну, словом, — люта кара
Ось лавреату б дума!!)
За те, що не любив “отця”,
Та не хотів і “кума”.
Бо у “отця”любов оця,
Це “зрада комунізму”.
А в “кума” ж цялюбов стрільця
Це “смерть соціялізму”,
Чи пак в “отця”любов оця
Знак “ворога народу”,
А в “кума” ж цялюбов стрільця
Знак “ворога з природи”.
Бо той “отець” карав
Комуни світової,
А “кум” складав усіх до ям,до ям,до ям,до ям
Европи, бач
Отець” в московському
Шмагав свого “холопа”.
А визволила — для
Нова Европа”.
І прирекла його на скон.
І мав висіти наш Антон.
І мав повісити
Той самий,ах,той самий “дух”,
Отой,теж майже лавреат,
Отой, що всім служити рад,
Ну, тойдонощик і мильщик
Всіх “визволителів” денщик,
Отойодвічний ренегат,
Що їх у нас не мало, брат,
Що люблять їх за
І кожен “тато”,й Ріббентроп.
В Єжова, бач, оцей
Стеріг мого ваґону,
А тута вішав він
За пляшку самогону,
Поштучно цебто.
За літру вішав цілих два!
Цей “вірнопідданий
Ускрізь встигав зразково,
Чужим життям, немов в футбол,
Він бавився фахово,
Цей вірнопідданий “халдей”,
Оцей холуй,оцей лакей,
Тля лихоліть,дитина мряк,
Цей з ласки Божої чиряк.
В “отця” він “строїв комунізм”,
Тепер от
З петлею він за спірт
Творить
Нову Европу”.
Півлітра — й звисла голова!
За літру — вішав цілих
Два брати.
Два товариші!
Два друзі!..
Словом — дві душі.
Отак поштучно — ррраз! — і звис.
І вішав дальшого на біс.
І мав висіти й наш Антон.
Та…десь мо’ вийшов самогон,
Чи вийшов мотузків запас,
Чи не настав Антонів час,
Чи не було якраз петлі,
А тільки наш Антон вцілів.
Чи материнський хрест не
А тільки наш Антон вцілів.
Хтось передумав десь вгорі,
Великий а чи менший,
Що десь потрібні в цій
Европі “унтерменші”,
Оті, що взнали — (гох! ура!)
Концтабори й колхози,
Оті, що вгноювали б Райх,
Що для
Майн Кампфу”
Лили б і піт і сльози,
Оті, що в і к свій гнуть горби,
Потрібніс т а л і н с ь к і раби!
І загубивсь колонам лік,
Пішли етапи в другий бік.
О, дні чадні,о, дні страшні,
О, дні жаскі і нові!
Хлиснув Біданових
Вже на новій основі.
Лиш що за знак!
Ну що за знак!
Нема зовсім
Як тисне цей “п а в у к”, а
Єжовські рукавиці”.
Нема ріжниці між
Европою
І між
Старою Колимою!
Ой, що ж за знак,за диво що ж!
Весь світ неначе в сказі!
В
Новій Европі” цій
Порядки, як в
Азі:
Ті самі кольби й канчуки,
Дроти,багнети,п’ястуки,
Відчай,безправ’я,біль
І голод,голод,голод, брат!
І смерть — як мати рідна та.
Й могили братські без хреста.
Але… О, серце, дивне
В журбі за рідним Краєм!
Не одному в Европі
Г здавався
Завжди бо так серця зорять,
Коли не хочеться вмирать,
Коли бажання в них одні:
Умерти в рідній стороні.
Бо ж легші там землі
О, людське серце!
Дивне ти.
Спізнав Антон і цей режим,
Де все дроти самі.
Конав під чоботом і цим,
Вмірав і в цім ярмі.
Не жаль було, що так вмірав,
Не жаль, що так конав,
Як жаль —що С т а л і н п о ч и н а в,
А Г і т л е р д о к а н а в.
Але —хоч як тяжкий полон,
Не хоче вмерти наш Антон.
Не хоче вмерти наш Антон,
Смішна з нього людина,
Йому все сниться дивний сон
Далека Україна.
В плачі і стогоні людей,
У вирі безлічи смертей,
Серед проклять,серед ридань
Встає той бідний
Ні, дивне серце у Біди!
Чудна з нього людина!
Все сниться дімі рідний дим
Все сниться Україна.
О, ти,
Европо пренова”!
Страшна ж ти й грізнотонна!
Та сили в тебе, брат, нема,
Щ о б п о б і д и т ь А н т о н а !
Він у
Европі”
Не хоче
Благословила так його,вміравши, рідна Мати.
Б і ж и т ь в і ні по цій
Із тим
Утікі мчить, мов на крилі,
Щоб — або вмерти десь в петлі,
Або — знов битись на Сулі,
Пишаючись з імення,
Проти чужих ворожих зграй,
За с в і й нарід,
За с в і й і к р а й.
IVУтік
Від “кума” Ріббентропа!
Лови тепер хоч цілий вік!
Нова Европа”!
Помчав Антон на схід,
На схід!
Із власним серцем навзавід.
Летів крізь люту чужину,
Минаючи застави,
Летів крізь голод і війну,
Крізь жах,крізь зненависть
Летів не ради слави,
Летів не ради
І не для лаврів він летів,
А щоб умерти за свій край,
Б’ючисьпроти ворожих зграй.
Цвіла надія
І гріла серце дума,
Що може ж “там” тепер не так,
Як перш,чи як у “кума”,
Що може ж там змінилось
У тім химернім
Р!
Що може ж хоч війна
Навчила розуму “отця”!
Що може ж,може ж,може ж т а
Тепер людям —я к б р а т а м
І мчав на схід,летів на
Із власним серцем навзавід.
Збивав і ноги об плоти,
Зривав і шкіру об
Та об пеньки,та об терни,
Та об прокляття чужини.
Летів на схід,
І п о в з на схід,
Туди —де браття, де нарід.
Свою злобу Антон скостив
І за старевін все простив,
Бо може ж,може ж,може ж т а
Тепер людям —я к б р а т а м
І мчав на схід,летів на
Із власним серцем навзавід.
І
Прощай,
Біда!
Аж отепер стряслась біда.
XVУсе так сталось, як і перш:
У з я
Б і д уу к і г т
С М Е Р Ш.
VIУзяв тепер Антона
Ш,
За те ж самісіньке, що й перш,
Прирік на смерть.
Та поки
О, серце біднеє моє!
IIПоки уб’є іскине в тьму,
Він душу розіп’яв йому.
Оганьбив,заплювавдо дна,
Затаврував, як “шпигуна”,
Як “зрадника”,“фашиста”
О, серце біднеє!
Мовчи!
Це все за те, що бивсь
За край свій на Сулі!
Бо ж
Конституції”
Порушив
Що збройно ворога він
І — геть “приколку” загубив.
За те що він не з літаком,
А встав на “кума” з п’ястуком,
Коли втекли
І не літали літаки,
Коли гармати не
І генерали геть втекли,
І танки бігли за
Як сам лишивсь він на аврал.
І здивувавсь Антон без меж:
Т а д е ж о т а н а д і я ?!
Д е ж ?!
Ніяких змін тут не зайшло!
Все так,як і завжди було!
Щоб знов Біду прибрать до рук,
Прибіг з Уралу п о л і т р у к.
IIІ затужив Антон не так,
Що деспот несудимий!
Гей затужив він, як вояк,
Як…як…як одержимий.
Затявся на життя і смерть.
Бо серцесталоповневщерть.
Його терпляче серце —в щ е р т ь !
Затявся вінна життя і смерть.
В вогні проклять,в вогні
Побачив він тепера,
Що вірив він останній раз,
Що встала
Його зненависть, як гроза,
Зродилась в муках і сльозах,
І буде жерти, як вогонь.
Усю цю мразь,усю цю вонь,
Усю цю пакость
На “нашій не своїй землі”.
В вогні образ,в вогні
Поклявсь, мов на ікону,
На душі всіх, що десь лежать,
Боротися до скону,
До всенародного Суда!
Для них же жбуде жвін Біда!
Бо ж вік конати всім в
З системою такою!
Не буде діла, брате мій,
З такою от владою!
Поки ці тюрми й
Не зтерти геть з лиця землі!
І розламати всі дроти!
І розігнать кремлян отих!
Поки не щезне геть з
І та
Нова Европа”,
І ці майстрі тортур, петлі,
Ці друзі Ріббентропа.
І затужив Антон до мук,
Що деспот несудимий!
Ах, тільки б видертися з рук!
Щоб смерть пройшла ще мимо!
Ще раз!
Ну раз!..
Життя моє!
Б л а г о с л о в е н н яд е ж т и є ?!
О, серце Матері!
Мій
І він з-під розстрілу утік.
Ні, просто так Біда не вмре!
Ще
Ш Антона не бере!
Благословила так його,
Вміравши, бідна
Від
Шувихопивсь в вогонь.
Пішов Антон в Карпати.
Узяв він “фінку” на рам’я.
Вітчизно бідная моя!
І на чолі таких, як сам,
Став ватажкомповстанськимтам.
І бився він у тих
В тяжких,безвиглядних боях.
Гей билась жменька їх (на
Проста, але затята),
Мов той малесенький
Супроти Голіята.
Та тільки ж це не ті слова,
Бо Голіятів тиха ж д в а.
А ж д в а,жорстоких, як завжди,
Супроти одного Біди.
Один — червоний.
Наглядач.
Тюремник старшобратній.
А другий — чорний… ах, пробач!
Не чорний, а брунатний.
Вони ж браталися колись.
Й щодо Біди —смаки зійшлись.
Ще й
Ґот міт Унс”, чи “з нами
Та бивсь Антонпроти обох.
І вірив в торжество своє,
Якщона світі правда
Смішний”,“смішне” й биття
Але жна світіправдає?!?
Так бивсь Антон на весь свій
Покий потрапивв Бухенвальд.
Там, де зжерав, як гній,
Жорстокий крематорій,
Не розбираючи їх мрій,
Трагедійі історій,
І там, де душ людських цвітінь
Той блеск одноразовий
Зникала в сморід і
У камерах ґазових,
І там, де били
Півмертвих вже по голові,
У цілім пеклі тім
Л и ш и в с я д у х Б і д иж и в и м !
Серед жахіть,серед погонь,
Устояв скрізь його в о г о н ь.
Як вічна ніжність тих долонь,
Тих материнських,біля скронь.
Як туга,як її жалі,
Як вірав правду на землі.
Устояв скрізь його вогонь,
Отой страшний і мрійний,
Що не здолає вже
Й вогонь крематорійний.
Отой, що з ним він пройде все.
Отой,що суд в собі несе.
Отой, що в нім відчай і гнів,
Любов і сльози матерів,
Розплатадеспотамсповна!..
Отой, що міряє із дна.
Непогасимий і святий,
Що наказала
І через світ увесь
Веліла бідна Мати,
І принести його
В Вітчизну,
Богом
Щоб цвітом радости
Ланикруг Ромодану.
