В орбіті сонця Альма
Маршрутом зоряних
В етері з гуготом
Крізь цілий ряд
Ані на мить,
Ані на
Не схибивши, невтомно ходить
Космічний еліпсис
І разом з сонцем гне в
Непередбачену спіраль.
З яких же воль?
Якого бога?
І з примхи дьявола якого?
Куди й по що — без мап,без
Параболить, летить фрегат,
Параболитьсеред нічого?
Куди?
Звідкіль цей корабель
Мара безоднь, мара пустель?!.
Від нефіксованої дати,
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і
Жене в етері Альма Матер,
Стримить!
Жене із сонцем
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде
Параболить,поки впаде.
Параболить поза законом.
Але де падати й куди?
Нема понять “сюди” й “туди”,
Нема сторін, ні дна, ні д’горі,
Порожнява фантасмагорій,
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній, в ній крах —лиш зустріч двох,
Фінал космічних катастроф.
І гонить, гонить в безвість чвалом,
У невідоме, на поталу,
В ніщо, у ніч закований,
Параболить рокований.
Параболить к цьому
Життям вантажен корабель
Мара безоднь,
Мара пустель.
Від нефіксованої
Так вічність падає, летить,
Через пустелі
В орбіті сонця Альма Матер.
Вже й сонце, падати й
Стомившись, стало погасати
В орбіті сонця Альма
Холодні ґлетчери і шпилі,
Материків хребти в тумані,
Ясні свічада океанів,
Плаци великі і малі
Пливуть по круглій
І повертаються під
І повертаються в
Рухливі контури землі.
Так перед учнем на столі
Десь на Землі — її подоба,
Продукт людського мозку, глобус
Портретик капосний Землі
Перед ясним дитячим
Стає то тим, то іншим
Ах лихо!
Чи ж пливе?
Чи так?
Зовсім не так, сливе.
Невдалий твір
Напів з паперу, напів з бляхи,
Підмазаний, щоб не рипів,
Рипить в коростяві струпів,
В тенетах різних ахіней,
В пітканні мотузів і шлей.
Географічних смуг і ліній,
Як дохла вобла в
З прогоничем у животі,
Рахуби завдає
Малій допитливій дитині.
Лиш марно хмарить тихий
Грайливих радісних озір
Очей дитячих синіх-синіх,
Єдиних тут живих озір.
По копії нулі,
Ах, любий мрійнику з Землі!
Покинь цю бульбу на столі!
Облиш цю копію Землі.
IVЧерез етер, через віки,
Без втулки, осі і чоки,
Без компаса і без стерна…
Оце-о Мати!
Це вона!
Жене безоднями в імлі,
Мерехкотить на чорнім тлі.
Яснять свічада океанів,
Мигають пасма гір в тумані,
Материки й архіпелаги,
І острови, і
З нічних холодних
Біжать по соняшну наснагу.
Спішать.
Пливуть,пройшовши тінь,
Під зливу соняшних промінь.
І гріє сонце їх і
Снагу через мільйони льє,
Свій живодайний
Без обміру і без
Потопою злива в юдолю
В живий, ним витворений світ,
Нехай буя!
Нехай живе!
Нехай лишень за ним пливе.
І радо назирці
Не відстає, спішить Земля.
Попід зеніт притьмом проходить,
Під зливу кожну цаль виводить,
Живе! — і плодить, плодить, плодить,
Мільйонам форм життя
Й безоднями пливе.
Колиска.
Фарма.
Корабель!!.
Мара безоднь.
Мара пустель.
VБлагословенний світ — Едем!
Скарбів незлічених юдоля,
Доробок безлічі віків,
На золотих шнурах ґондоля
Земля п’ятьох материків.
Буяє, миготить, тріпоче,
Через безмежну прірву
Жене, мов радости юла,
Стримить через усенькі
В серпанку ніжнім
Дитина Сонця і Тепла.
Колиска людськости — Земля.
VIЗемля без Заходу і Сходу,
На два льодових бігуни.
На двох суцільних брилах
Лише й немає там народу,
Бо не бува, либонь, весни.
Там не сягає сонця промінь.
Там не буває злив і грому.
Там прирекли вже так — “не жить”.
Бігун не йде, бігун стоїть.
Між бігунами ж, між льодами,
Між бігунами буйний цвіт.
Між бігунами
Між бігунами рух і
Між ними казка, казка — світ!
Світ в веселках, у гомоні,
Світ в радіснім поломені.
Там кожна чверть і кожна
Під зливу соняшну виходить,
І плодить, плодить,
І тче в них соняшний
В мільйонах форм, як дивні міти,
Життя окремішніх світів,
Щоб кожен жив,
Щоб кожен цвів,
Родився сам і вмів родити.
Благословенний світ — Едем!
IIТак в буйнім патосі цвітіння,
Покірна воля рискаля,
Пливе й гойдається над
Колиска людськости — Земля.
Колиска безлічі народів,
Доробок безлічі віків,
Земля без Заходу і Сходу
Земля п’ятьох материків.
Буяє.
Миготить.
Тріпоче.
До млосних любощів охоча.
У діадемі променів,
У веселках, у гомоні,
Серед пітьми, серед пустелі
Яка ж бо ти й прекрасна, леле!
Яка ж ти й гарна оддаля,
О,
Альма-матінка Земля!
IIЗемля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля,
Без пашпорту в просторах ходить,
Без атестації гуля.
А на Землі… Гей на
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі
Діла людські — свої діла.
Торги… Бойовиська…
Аж кров’ю давиться Земля!
Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля,
У приписисповивана,
Ґранатамиполивана,
Земля.
І кожен день, і
І кожна тля — анічичирк.
Земля без Заходу і
Та й і без виходу Земля!
Там без квитка, либонь, не ходять,
Там без ключа й замка не сплять.
І кожен день, і
І кожна тля — анічичирк.
Без пашпорту не родиться,
Без дозволу — не мре,
Без кодексу — не сходиться,
Без “права” — не бере.
Не їсть без молитовника,
Не любить без чиновника,
Без палки й
Ні мовить, ні оре.
Не снить без конституції,
Не д’хне без контрибуції,
Без чиншу й
Ні дума, ні
Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля,
Без пашпорту в просторах ходить,
Без візи шейха й короля.
А на землі… Гей на
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі,
Діла людські — свої діла:
На
Сходи” й
Заходи” розбили,
Переділили
І кожну чвертку розчертили,
Мов “пітагорові штани”.
Та все стовпи… стовпи… і
І таблички, і
Що стовп — то й штат, а в кожнім
Наглядачі і “королі”,
Чи раднаркоми там, магоги,
Божки, божечки й демагоги,
Шамани й
Що кому!
Несуть Талмуд.
Пасуть юрму.
Ведуть її.
Вставляють стекла.
Несуть ключі від
Раю” й
Пекла”,
Та у всіх нові!
Та у всіх свої!..
Я пізнаю Тебе по їх!
Я пізнаю тебе по шатах
По глицях, по стовпах, по латах,
По тюрмах,
По тюремних ґратах!
Я пізнаю тебе по штатах,
О,
Земле,
Альма Матер!
О,
Земле Мати,
Альма Матер!
Щезає ніч.
Щезає
В безодню, в вічність, у
Серед пустель на чорнім
По сніжно-білій
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в
Рухливі контури Землі.
Ось край богів, жертовня Чарки
Вітчизна Данте і
У сяйво з темряви
І Елінку стару
За руку —впитися
Хмільної радости,
Не доведеться раптом
Країна пензля в плямах, в
Країна
Країна
Попід зеніт притьмом
І у зеніт люфу наводить,
І у зеніт стромля хрести,
Стромля зіньки, стромля
Неначе просить до
Раю”
Ридає, ницьма лежучи,
І хтось у ній ключі тримає
До
Раю” начебто ключі.
Підносить очі і персти,
Підносить чаші і хрести,
Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!..
У власних вир фантасмагорій.
А д’гoрі —тільки пустота,
А в ній, як латка золота,
Пливе Вона — минає зорі.
О, край Петрарки й край Тезея!
Край мрій, колізій,
Колізея!..
Ще Юлій Цезар і
Навчали в нім божків любити,
Навчали різатись і
Та шанувати блиск корон.
Відтоді всохла навіть Лета.
Відтоді вимерли поети.
Вона ж усе шука мети,
Стромля в зеніт зіньки й персти,
Шукає
Раю” в атмосфері
В якійсь там сфері у етері,
Ридає, ницьма лежучи,
Й тримає ковані ключі.
Сама собі снує тенета,
Сама собі жалобу тче,
Замісто Тибра, прагне Лети,
Замісто
От іще!
Ах,
Земле — Земле!
Все вотще!
Там пустота в тій дивній
Химерних мрій Аліґієрі!..
І блідне Дантова свята,
Зникає смужка золота.
Серед пустель, на чорнім тлі,
По сніжно-білій
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в
Рухливі контури Землі.
Безводні Азії
Холодні Арктики
Земель гавайських
На бо’зна котрій
І чорна млость лісів тропічних,
І субтропічних прерій
По циферблату, гейби тінь,
Проходять у мандрівці вічній,
Спішать в нікуди, у ніде.
Деталь іде
Деталь везе.
Месопотамія…
На тихих водах
Строкатий клин земель
Обличчя Індії
І чорний жмут кряжів
Рівнин слов’янських сиза
Країна пагод… Мла
І в туманах архіпелаг
Межи морями плями,
Під смолоскипом
Строкатий
Європи
І знову ось архіпелаг
Вітчизни Байрона й Шекспіра.
А над усім, як в казці, прoбі!
Ходою велетня
Вітчизни саґ великий чобіт.
IVІде у Ніч… А інші — в День.
Америк двох крилата
В емалі лине голубій.
За нею слідом
Країна муринів — вдовиця
Лицем під соняшний прибій,
Пливе, щоб зникнути за
В безмежнім тихім
А ген-ге-ен з-за лінії,
Загублене у синяві,
Од всіх одірване,
Спішить Австралії плесно.
Спішить-спішить — не
Дитя мале, дитя
Так в зливі сонця, у
Пливе при власній атмосфері,
Пливе на протязі
Земля п’ятьох материків.
XVВід тропіків й до моря льоду,
Від Ґанґу й геть до
Багато перейшло народів,
Ще більше перейшло племен,
Відколи став цей дивний світ
За час кількох мільйоноліть.
І вже не так у тій Ґондолі.
У тій колисці — на Землі.
Малі пташата вже не голі,
Не голі вже та й не малі;
Перемальована
Не та вже й смужка золота,
Геть переснована
Сама й колиска вже не та.
Не так уже у тій Ґондолі,
У тій колисці — на
І не дієзи вже —
Стоять в піснях й пісні не
Але ж по-давньому
Береться сонцем і цвіте
Але ж по-давньому
Гойдає сонце золоте.
VIУ смугах рік, у смугах гір,
Строката, закосичена,
Помежи гір, межи
Розписана, розмічена,
Покраяна на тьму знамен,
Поділена межи племен.
Що шмат, то й клин до клину клином.
І кожен клин — то є країна.
І так всі п’ять материків.
Посіли їх аж геть до
Перевантажені,
Гойдаються
На ніжно-голубій емалі.
IIА по емалі — нікелі,
Такі малі, такі малі!
А по емалі —
Мікроскопічні кораблі:
Пливуть години і тижні,
Пливуть навколо
З країни Данте і Петрарки
Десь до країни
Лами,
А чи з вітчизни Пива й Марки
До смолоскипу Фудзіями.
Чи то із дикого Сибіру
В химерний край Шехерезади,
Чи десь довозять
В країну Розуму і
Пливуть малі… такі малі!
По голубому
Нехай пливуть — їм тра пливти.
Багато їх — країв отих.
Багато їх та й всі вони,
Мов край той Данте і
Придатен опис без
На всі чотири сторони.
IIЩезає ніч.
Щезає день,
В безодню.
В вічність.
У ніде.
Серед пустель на чорнім
По сніжно-білій
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в
Рухливі контури Землі.
І вибігають по одній,
І ось збираються
Країни — плями… плями… плями…
Мов проти сонця дітвора,
В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах,
Таборища людських
А серед них он —край
І зветься край
Україна!
Серед слов’янської рівнини,
Межи Сибіром і
Карпатських гір — крутим хребтом
Пливе під сонцем Україна:
Лице в зеніт.
Коса в цвітінь.
Рожеві руки в моря синь.
Заквітчана,
І мрійна над усіх вона.
Плацдарм сливе одвічних воєн,
Бойовиськ край, від Трої
Чи не славніших рубежів.
Земля Олегових героїв.
Земля
Тура смілих воїв.
Край волелюбців, край
Пренепокірних.
На
Між двох світів, як Ельдорадо,
В Гелладу з Арктики проспект,
Всіх завойовників завада,
Всіх завойовників об’єкт.
Не ‘дин там кораблі спалив.
Не ‘дин там пальці посмалив,
Земля титанів-“нетитанів”,
Земля веселих кобзарів.
Не бракувало там Боянів,
А й не було своїх царів.
Не бракувало й на
І хоч хай доля обійшла,
І хоч нема ім’я у
Та буйно родяться в ній діти,
Хоч доля й мачуха
Земля титанів-“нетитанів”,
Земля могутніх
Й пливе із давньої пори
З давно забутої пори
Десь у майбутнє з сонця п’яна,
Пливе!..
Либонь, щоб все з початку.
Над пережитим, мов печатки,
Стоять хрести, лиснять
Там вже ні гіку, ні луни,
Де печенізькі
Та скитські тичбища ходили.
Вже не бряжчать мечі, як здавна.
В лискучім соняшнім
В Путивлі-граді на
Давно не плаче Ярославна,
Лице в зеніт, коса в цвітінь,
Рожеві руки в моря синь,
Заквітчана,
І мрійна над усіх вона.
Тож
Титан!
То по
У
Плацдарм бойовиськ.
Край-дитина.
І зветься край той Україна.
А в
Десь в місті чи в
Маленький хлопчик при
Тримає копію Землі.
По паралелях пальцем водить
Перетина меридіан,
Минає гір хребти і води
До Уругвая пішки
Через Індійський океан.
З ночей казок
Навпрост по сизих пасмах
Йде до співочої
Через Єгипет і Памір.
З душних ночей
До
До
І мерехтять ясні
Дитячих радісних озір.
Маленький світ — малий хлопчисько,
Син Сонця — велетня світів!
Він задоволений з колиски
З Землі п’ятьох материків,
По паралелях пальцем
Нехай!
Нехай!
Нехай же ходить.
Родившись жити і цвісти,
Йому цвісти!
Йому іти!
Йому йти радісним походом!
І повертається пухир,
Рипить, повзе нерівно, скоком,
І посміхається над
Світила син блакитноокий.
По копії нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!
Крути її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти,
Крути її!
Крути!
Мов після вибуху гарматень,
Без втулки, осі і
Параболить через віки,
Параболить фрегат з фрегатів.
Жене безоднями в
Мерехкотить на чорнім
Яснять свічада океанів,
Лисніють пасма гір в
Через етер, крізь всенькі
І мерехтять ясні
В малого хлопчика з Землі.
Крути ж її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві, сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти,
Крути її!
Крути!
Пливуть світи.
Холонуть зорі.
В порожняві
Ані початків, ані дна,
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній Вонаминає зорі.
Біжить мандрівниця пустель,
Береться сонцем і цвіте.
Ані помилиться ніде.
Ані зупиниться ніде.* *
Тут — крапка.
Тут урвав, далeбі,
На допит йти, на цундру
Таки ж на тім на Кораблі
Таки в в’язниці на Землі.
Читачу любий!
Пощо сміх?
Не смійся, серце, — кажуть, “гріх”.1932
