Німіння снігу, білість воскресальна,і час розтягнутий, мов гумовий, бринить,і підступаються все ближче друзі дальні,і, мов чаїнка в склянці, кожна митьспливає з денця пам’яті печально.
Адже прожито все — без вороття,і каяття нічого не поверне,бо, мов полова, дні летять, летять:порожні жмені — вивіялись
Обличчя друзів в дзеркалах снігіввідсвічують відтінком потойбічним,і погляд твій неначе скрейдянів,їх поторка — на мічення довічне.
І крейдяні шовковиці летять,на сорочках чорнющих полишаютьбіленькі цяти, круглі, як печать,що не скріпляють — наскрізь
Вони тримають кулі сніговів губах розтислих, але ті не тануть,і чорно-білі смуги часовіупоперек і вздовж
Осьо Лебедик, далі Чмих,
Мов з глини ліплені, закляклі, однакові,і під ногами в них не сніг лежить — вода,що вимиває цвяхи і підкови.
Вода росте, і меншають вони,і бравсь водою простір крижаний,і хмарилося небо олов’яно,та на губах синіє сніг нетанно.
І сам я важчав, всотуючи все:хвоїни, скіпки, листя, насінини,і чув, як сніг стоусто мене ссеі замість крові час вступа в судини.
Так, значить, це пора перехідна,не перевтільча, а переформовча:вода нутрує в жилах крижанаі глина червоняста палахкоче.
І вже облич мені не відрізнить,наблизившись, вони немов розтали:розширилась на розмах зору мить,і слід відбивсь на кризі п’ятипало.***
