Зима поета

Пам’яті П.

Відчиняються двері: білих птиць білий вир;в тебе птиці сидять на руках і на віях;білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, —як воно розшугалось довкруж голови!

Примостився край столу… а птиці із рук,на краєчку зажури… а птиці додолу.

Сам стаєш білим птахом, і криляний рухпереходить в круте лопотіння поволі.

У кімнаті вже тісно… і небо тісне:білі крила, що маєш, ховаєш за спину;білі птахи кружляють хурдельно-невпинно —як зірветься котрийсь, то по серцю крилом полосне.

Білопташшя літа.

Хай собі кружеля,аби слалося в ноги довірливе пір’я.— Хто мене упізнав у таке надвечір’я,що гукає мене звіддаля?

Звідкіля?

Ох, то все та зима, і не більш,що поставила клич по покуттях в кімнатіі чекає, коли вже перерветься вірш,щоб гніздо дерев’яне скоріш ладнувати.

Та нехай.

Двері врозбіж риплять,в чистім плесі паперу застряла пір’їна.

Білі птахи летять… Як же швидко летять!

Чи ж то вітер такий з України?***