І криком визначив повітряну стіну,і на відлуння власне озирнувся,і все збагнув про самоту на світі:ти дав мені цю далеч голосну,щоб зміг в землі я згодом заніміти.
Але я жив… і губ не розмикав…і до твого не підступав
Та й ти мене у храм не закликав,не дорікав байдужістю
Ні молитов не знаю, ні хвали:на пам’ять вивчив азбуку парканну,ти кров’ю до лопати присмоливмої долоні, жили мої
Пересівав на ситах антрацит,занурювавсь у паморозь звуглілу,докопувавсь до надмогильних плиті металево грюкав у
Та ти мені скарбниці не відкриві не змістив у словнику ні слова, —за мною стежив байдуже згори,як я довбаю вікову основу.***
