Все в дереві збулось — і формою, і змістом,тому й смирення в ньому, тому і падолист.
А тут що не ковток — повітря скалка — вістрямзанозиться в горлянку, і ріже губи свист.
Надміру нам життя на одиницю часу,бо й латочки землі нам вистачило б тут,щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть,не почорнівши, ні, позолотивши ґрунт.
У гніздах золотих, у золотих півкулях,як в пригорщі вода, хвилини аж дзвенять.
Життя надміру, так, та часу все бракує:тож квапимося жить, колеса аж киплять.
Все тонший корінець снується з дому, з дому,все далі й далі він від рідної землі,і пам’ять вибляка поволі, як солома,а швидкість все зроста — вивітрюється
І прагнеться — чому? — прожити одночаснопід деревом в саду, на камені в степу,при чистім джерелі, що краплі ниже рясно,у затінні липневім, сховавшись під лопух.
Т у т прагнеш бути й т а м : в теперішші,в минулім,а погляд все тече і сталості
Облущилась вгорі потріскана півкуля,у горлі застряє потріскана
Надміру часу нам, та вічності замало,тому й дрібниться мить, торочаться шляхи,рве очі вітер нам — ми ж тиснем на педалі,та при самій землі стина нас небосхил.***
