Легкий, святковий, випадковий,він падав, йшов, переливавсь,і відбирав мені він мову,прозорячи густющий час.
Біля колодязя лункоговін стишував свій крок легкий,вдивлявся поглядом предовгиму свій відбиток хилиткий.— Так ось чому мене носилопонад землею сто вітрів,так ось чому, зламавши крила,я падав долу і
Бо треба всякнути в пилюку,пройти крізь сморід, бруд і хлань,просіятись крізь сито мукикраплинами своїх чувань,ізлившись у єдине ціле,в пітьмі не втратить чистоти,пробившись джерелом зраділо,ізнову прагнуть висоти.
І витіснить, розкривши жилиземні, всі клопоти дрібні,аби душа безсмертні крилане обламала в метушні.***
