Кисельов Леонід

Панове, в мене маленьке прохання.
Тобто це велике прохання,
Маленьке ж у тому розумінні,
Що неважко виконати його.

Доки буде жити
В теплім хлібі, в барвних снах дітей
Йтиме білим полем
З немовлям, притнутим до грудей.

Коли б тобі горенько та печаль,
То ти б вийшов на вулицю та й кричав.                                             Пісня.
Голосять баби на згарищах,
На труну сльозами ллють.

Відлине день
І чути в тиші нічній:
Люди, дерева,
Тужно кричать:

Стати б хоч на менти
Характерником мені
Подарую кожній
Лицаря на коні.

Хай Париж вигукує ідеї,
Хай п’яніє від повстанчих мас
Вже селянська лагідна
Ніж гострить і вдарить в слушний час.

Вулиця довга, немов життя моє.
Ридання оркестру і рип чобіт.
Попереду цвинтар хрести заламує,
Обабіч городи, паркани, дріт.

Хмари повстяні, немов кирея,
На дахи лягли, на димарі.
Ніч, і дощ, і вулиця — над
В далечінь простують ліхтарі.

Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя.1968

Шкода Москви.
Вже наче
Від сподівань і пристрастей
І паху бурштинової

Рано ще, рано.
Ще і мати не
І до мене не гукали:
Вставай,сину!

Як у нашому
Кращі в світі ковалі.
Що майстри вже, то майстри:
Ремонтують трактори

Закурю ото
Болгарського тютюну.
А сини мої, шинкарочко,
Загинули у війну.

Вмирає жінка.
Голова її
Вже осипається зимнім цвітом.
Ще й коса золота, як той гострий орден

Не йму віри політикам,
Ані тим, що підтримують існуючі суспільні лади,
Ані тим, що базікають про
І нишком колючий дріт

Я не хочу лежати в цій рабській землі,
Радше спатиму в лондонській твані!
Чи ж повірю, що тут, в світанковій імлі,
Не розтане мій подих останній.