Кисельов Леонід

Вмирає жінка
Голова її
Вже осипається зимнім цвітом
Ще й коса золота, як той гострий орден,

Відлине день
І чути в тиші нічній:
Люди, дерева,
Тужно кричать:

Доки буде жити
В теплім хлібі, в барвних снах дітей
Йтиме білим полем
З немовлям, притнутим до грудей

Вулиця довга, немов життя моє
Ридання оркестру і рип чобіт
Попереду цвинтар хрести заламує,
Обабіч городи, паркани, дріт

Не йму віри політикам,
Ані тим, що підтримують існуючі суспільні лади,
Ані тим, що базікають про
І нишком колючий дріт

Я не хочу лежати в цій рабській землі,
Радше спатиму в лондонській твані
Чи ж повірю, що тут, в світанковій імлі,
Не розтане мій подих останній

Закурю ото
Болгарського тютюну
А сини мої, шинкарочко,
Загинули у війну

Шкода Москви
Вже наче
Від сподівань і пристрастей
І паху бурштинової

Хмари повстяні, немов кирея,
На дахи лягли, на димарі
Ніч, і дощ, і вулиця — над
В далечінь простують ліхтарі

Хай Париж вигукує ідеї,
Хай п’яніє від повстанчих мас
Вже селянська лагідна
Ніж гострить і вдарить в слушний час

Коли б тобі горенько та печаль,
То ти б вийшов на вулицю та й кричав
Пісня
Голосять баби на згарищах,

Така золота, що нема зупину
Така буйна — нема вороття
В останніх коників, що завтра загинуть
Вчуся ставленню до життя