«Відцуралися люди мене!»
Відцуралися люди мене
Сей та той надійде і мине
Тільки боязно скоса
Чи бояться ті люди мене
Відцуралися люди мене
Сей та той надійде і мине
Тільки боязно скоса
Чи бояться ті люди мене
Давно було
Дітей маленьких двоє,
Побравшися за руки, по
Лугах підгірських, стежкою
Весно, що за чудо
Твориш в моїй груди
Чи твій поклик з
Й серце к жизні будить
З укритого гнізда в скалистій десь
З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині
З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,
Облетить світ, і аж о неба звід опреться,
Дивувалась
Чом се тають сніги,
Чом леди присли
На широкій ріці
Муштруйся, рекруте-небоже,
Слізьми оружжя обливай
Хились, корись, а тільки, брате,
Оружжя з рук не випускай
Виступаєш ти чемно,
І говориш розумно і складно,
І лице твоє гарне та ясне
Заглядиться дівча не одно,
Місяцю-князю
Нічкою
Тихо пливеш
Стежков
Будь здорова, моя мила,
Я не твій
Нас могуча сила
Де поставить кого доля,
Против рожна перти,
Против хвиль плисти,
Сміло аж до
Хрест важкий нести
Від того дня вже другий рік пройшов
У чистім полі знов лежу я в горі,
Гляджу на небо ясне… Надо
Знов плавле яструб в лазуровім морі
Смішний сей світ
Смішніший ще поет,
Що все в нім хоче серіозно брати,
Що в тій погоні до незвісних