Давно було.
Дітей маленьких двоє,
Побравшися за руки, по
Лугах підгірських, стежкою
Поперек нив, в жарку літнюю
Ішли з села.
Старшенький хлопчик був
Біловолосий, з синіми очима,
З конем вербовим у руці.
У
За пазухою добрий кусень
І квітка на кайстровім капелюсі.
А дівчинка вела його за руку,
Хоч менша.
Наче терен, оченята,
Мов вуглики, жарілися і
Все бігали кругом.
Мов миший хвіст,
Косичка ззаду висіла, а в
Червона стрічка вплетена була.
В маленькій запасчині
Знать кілька бульб печених, а
Зеленого гороху
З-за пазухи.
Нерадо якось
Ішов і боязливо озирався,
А дівчинка невпинно щебетала,
Додаючи товаришу відваги.– Встидайся, фе!
Такий великий виріс,
А плакать хоче!
Хлопець, а боїться!
Чого боятись тут?
Сли я ти кажу,
То мусить бути правда.
Вже
Бабуня не такі, щоби брехали!
А ти диви, хіба то так далеко?
На сей горбок, а відтам Діл близенько,
А там Ділом угору та все вгору,
Аж на сам верх!
Та й годі!
Там спочинем
А може, ні, чого ще спочивати,
Коли вже відтам близько!..
Крикнем:
У!
Та й просто враз побіжимо до
Стовпів залізних, що підперли небо.
А там сховаємось за стовп і
Тихенько аж до вечора пробудем.
А ти щоби не смів мені і писнуть,
Не то що плакать!
Чуєш?
А то
Тобі задам!
А як настане
І сонечко прийде додому на ніч,
Застукає до брами – то ми
Тихесенько прокрадемось за ним.
А знаєш, що бабуся говорили?
У нього є донька така хороша,
Що просто страх.
Вона-то
Щовечір браму батькові й щорана.
А вже дітей вона так дуже любить,
Що просто страх.
А сонце не
Дітей до неї, щоб із ними
У світ не втікла.
Але ми
Прокрадемось, та й шусть! і
Її за руки, то вже сонце
Ніщо не зробить.
Тільки ти не
І плакати не смій!
Таж то так близько,
І на дорогу маємо досить,
А та нам панна надає
Всього, о що лиш будемо просити.
Ану, о що би ти просив?
На неї хлопець, палець впхав до
Та й каже: – Мозе б, ліпсого коня?– Ха-ха-ха-ха! – дівча зареготалось.– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,
Що я просити буду!– Сцо таке?– Ага, не скажу!– Ну, скази, а
Заплацу!– Овва, плач, то я
Піду і не візьму тебе з собою.– Ну, а цому з не сказес?– Знаєш,
Дурний!
Мені бабуся говорили,
Що в неї яблучка є золоті.
Кому вона те яблучко дарує,
То той весь вік щасливий, і здоров,
І гарний-гарний буде всім на диво.
Але ті яблучка лиш для дівчат.– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.– Не плач, дурний, лиш не забудь просити,
Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.
А як по яблучку такім дістанем,
То вернемо додому і
Не скажемо.
Не скажеш?– Ні, не сказу.– Ну, пам’ятай!
А скажеш – відберуть.
Чи так?– А так, – рік хлопець.
І пішли.
Пройшло чимало літ від того дня.
Далеко над сподівання
Тяжкою вийшла й довгою
До сонячних палат.
І трави, й ниви,
І небо, й сонце – все, усе
У хлопчика в очах.
Лиш не
Подруга та, провідниця його.
Щебетання її, веселе, любе,
І усміх, і надія невгасима
Се та жива струя, що в’яже в
День нинішній з вчорашнім і грядущим.
І ціль їх не змінилась за той час,
Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.
І ось великим шляхом
Посеред тиску, свару й
Ідуть вони, ховаючи у
Дитячі серця, як найкращий скарб.
Минає їх гордий, надутий дурень
І розсмієсь; мина пишний вельможа
То і не гляне; зустріне мужик
То в спрагу дасть погожої
Напитися, і стежечку покаже,
І підночує, в сльоту захистить.
Вони ж, побравшися за руки,
І радісно, без огляду й тривоги,
Ідуть навстрічу сонцю
Dawno to by?o.
Dwoje ma?ych dzieci,
Pobrawszy si? za r?ce, po
Podg?rskich ??kach, w poprzek niw, po w?skiej?cie?ynie polnej, w letni dzie? gor?cy –Sz?o ze wsi.
Starszy z dwojga ch?opczyk by?
Z oczyma niebieskimi, bia?ow?osy,
Z wierzbowym koniem w r?ku.
Za pazuch?
K?s chleba spory mia? i dwie
Zatkni?te na pil?niowym kapeluszu.
Dziewczyna prowadzi?a go za r?k?,
Cho? mniejsza.
Oczka niby dwie tarniny,
Jak dwa w?gliki roz?arzone,
Biega?y wko?o.
Jak ogonek
Wisia?a z ty?u kosa, a przy
Czerwona wst??ka by?a w ni? wpleciona.
W ma?ej, popodpinanej
Nios?a kartofli upieczonych par?.
A str?czki grochu zielonego wida?
Z poza pazuchy.
Ch?opczyk jako?
Kroczy? i wci?? ogl?da? si? nie?mia?o;
Dziewczynka szczebiota?a bezustanku,
Towarzyszowi dodaj?c odwagi.– Fe, wstyd? si?!
Darmo? wyr?s? taki du?y,
A p?aka? chcesz!
Oto mi ch?opiec, co si? boi,
A czego ba? si??
Ju? gdy ja ci m?wi?,
To musi to by? prawda!
Ju? to
Babunia nie z tych, co to k?ama? lubi?.
Ty tylko spojrzyj, czy? to tak daleko?
Na ten pag?rek, stamt?d Dzia? ju? blisko,
A tam my Dzia?em w g?r?, ci?gle w g?r?,
A? na sam szczyt.
I koniec.
Tam spoczniemy;
A mo?e nie… co mamy tam spoczywa?,
Gdy stamt?d ju? tak blisko?… Krzykniem:
U!
I pobiegniemy prosto razem do tych?elaznych s?up?w, co podpar?y niebo.
A tam schowamy si? za s?up i cicho,
Cichutko przeczekamy do wieczora.
I ?eby? ty mi nie ?mia? ani pisn??,
Nie m?wi? – p?aka?!
S?yszysz?
Bo jak nie,
To ja ci dam!
A jak nastanie wiecz?r,
S?oneczko przyjdzie na nocleg do domu,
Do bram zapuka, to my cichute?ko,
Ostro?niutenko podpe?zniemy za nim.
Bo wiesz ty, co babunia mi m?wili?
U niego jest c?reczka – taka ?liczna,?e ci a? strach!
I ona co
Odmyka ojcu bram? i co rana.
A dzieci lubi tak, ?e ci a? strach!
Lecz s?o?ce dzieci do niej nie dopuszcza,
By z nimi w ?wiat nie usz?a.
Lecz my
Tak podpe?zniemy – czmych! – i j? za
Chwycimy, to ju? s?o?ce wtenczas nic
Nie zrobi.
Tylko ty mi si? nie l?kajI p?aka? nie ?miej!
Przecie? to tak blisko,
J na drog? mamy dosy? z sob?.
A ta panienka da nam du?o,
Wszystkiego, o co tylko poprosimy.
O coby? ty j? prosi??
Spojrza? na ni?
Ch?opczyna zwolna, palec w usta w?o?y?
I m?wi: – «Mozeby lepsego konia»?– Cha, cha, cha, cha! – za?mia?a si? dziewczyna.– No, c?z, to mozeby kapelus nowy?– Pro? o co chcesz, a ju? wiem, wiem, wiem,
O co ja prosi? b?d?.– C?z takiego?– Aha, nie powiem!– Powiedz, bo ja
Zap?ac?!– Oho, p?acz!
Ja sobie samaP?jd? i ciebie nie zabior? z sob?.– No a dlacegoz mi nie powie??– Bo? tyG?upi!
Wiesz, co babunia powiadali?
S? u niej takie jab?uszka z?ociste.
Komu jab?uszko takie podaruje,
Ten ca?y wiek sw?j b?dzie zdr?w, szczes’liwy,
I pi?kny, ach!
Na podziw wszystkim ludziom.
Lecz te jab?uszka tylko dla nas dziewcz?t.– Ja chc? jab?uska!–zap?aka? ch?opczyna.– Nie p?acz, g?uptasie!
Tylko nie
Prosi? j? ?adnie!
A jak
Po takim jab?ku, to wr?cimy do dom,
I ani s??wka przed nikim!
Nie powiesz?– Nie powiem.– No, pami?taj, bo jak powiesz,
To ci odbior?!
Trzeba tak zachowa?,
By nie znale?li.
Wiesz co, ty dasz mnieI swoje, schowam je oboje razem,
Bo ty g?upiutki, u ciebie odbior?.
Czy tak? –– A tak, – ch?opczyna rzek?.
I poszli.
Od tego dnia min??o wiele
Daleko ponad spodziewanie dzieciD?ug? i ci??k? pokaza?a si?
Ta podr?? do pa?acu s?onecznego.
Trawy, i niwy, i niebo, i s?o?ce –Wszystko zmieni?o si? w oczach ch?opczyka.
Tylko niezmienn? pozosta?a jedna –Ta jego towarzyszka, przewodnica.
Jej szczebiot ?ywy, mi?y i weso?y,
Jej u?miech, jej nadzieja niegasn?ca,
To ?ywa ni?, co wi??e w jego
Dzisiejszy dzie? z wczorajszym i jutrzejszym.
Nie zmieni? si? i cel ich za ten czas,
Lecz wzr?s?, rozja?nia? i rozwin?? si?.
I oto wielkim i ludnym go?ci?cem,?r?d zgie?ku, swar?w, poszturchiwa?
Id?, w swoich piersiach jako skarb
Chowaj? czyste serca swe dzieci?ce.
Gdy mija ich nad?ty, dumny g?upiec,
To si? roz?mieje; mija pan bogaty,
To i nie spojrzy; a gdy ch?opek spotka,
To poda im w spiekot? ?wie?ej wody,
Poka?e ?cie?k?, na nocleg zaprosiI da przytu?ek w s?ot?, w czas burzliwy.
I oni, wzi?wszy si? za r?ce, cicho,
Rado?nie, bez zw?tpienia i bez
Id? – z?otemu s?o?cu na spotkanie.
Lw?w
