Дмитро Павличко

Тримайся,
Джохаре, хай знає Москва,
Що воля не вмерла і правда жива;
Став прахом Єрмолов, зотліє Грачов

Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.
Плуг іде – під його
Ти возрадуйся і не плач.

Зайди в цю вуличку,
І поклонися низько.
Це так далеко від біди,
Та ні — це дуже близько.

З домовини встає упириця,
Вовча паща на людськім єстві,
Гострі зуби і кігті, мов криця,
Очі — темні дірки в голові.

Я роздягнув тебе в уяві,
І вивів голу на
Як діти, колоски
До тебе бігли віддаля.

Він народився у вагоні,
В тюремнім темнім ешелоні,
Що віз народ його в Сибір.
Йому на маминому

Біла черешня в
Над селом проплива,
Ніби заснулий лебідь,
Під крилом – голова.

За нас, оспалих і німих,
За нас, навиклих до кормиг,
За нас, розсварених нікчем,
За нас, шматованих бичем,

Твого погляду вітерпіднімає з землі моє серценаче кленовий листокі я вже лечу над світомі лоскотно мені від польотута в мереживі ранку хмарияк пір’я крилатого моряпроламуються піді мноюі я падаюпадаюна мене летять полотнаколючих стереньдзеркала…

Із Чечні приходять домовини
Діти України, як вуглини,
Вгорнуті в російську корогву.
Плачте, матері, й копайте ями

Немає правди на землі й не буде,
Допоки не зійде Чечня з хреста,
Допоки Ти в її пробиті груди,
Всевишній Боже, не вкладеш перста,

Тримайся, дорогий Бамуте,
Бо йде на тебе врем’я люте,
Час крові, полум’я, наруг,
Ідуть убивці і

Назвати зрадником
Героя вольної
За те, що він од
Рятує рідний край… — та ні,

Я бачив тебе
Між дівчатками з п’ятого класу.
Ти така ж, як вони:
Тонесенька стебелина

Зостаньсь на цілу ніч!
І я зоставсь до
Над раном сонця ждав,
І відхиляв

Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.

Молюся за чеченські трави,
За терни, за карагачі,
За листя ніжне і шемраве,
Що обернулося в мечі.

Я пригорнувсь до
Серцем і небесами,
Плечима пагорбів
І доріг поясами.

Палац Дудаєва — в руїні!
Радій же, кам’яна Москво,
Будуй палати і святині,
Звеличуй імперське

Спадала вниз оголена
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,

Я відчуваю над твоїм
Прозорої матерії наявність,
Я знаю, то незримий
Показує, що ти – осердя світла.

Ти виходила з моря гола,
Нікого ж не було надовкола,
Тільки явір стояв на скелі,
І дивився, немов Ботічеллі,

У дверях на летовищі стояла,
Перевіряла авіаквитки,
Аеродинамічні ноги мала,
Литки в польоті, наче літаки.

У хмарах бозу, що висить, як грона,
Над позолотою старих церков,
Є затишок один – зелений
Для крові, що палає, мов корона.