Не можу пригадать, кого я ждавна вулиці старого міста;з безодні висла гілка світована захід, мов крижина чиста.
Гойдав поволі вітер степовийіз неї сонце
Зів’яла мідь горіла од стінивисокої сумної школи.
Душа боліла в мене і цвіласухими пелюстками думи:що сонце пада з вічного зелаза море, у вечірні шуми,а ранком з гілки свіже нависаізнов на землю та на
Й моя колись одірветься душа,але одірветься навіки.
Авта летіли з вулиць вдалинуі на людей куріли
Невже на віки вічні, як умру,свою свідомість я покину?..
Загув баском над вухом чорний жукі вдарився на шиї в комір,його звалив я на широкий брук,а він поліз у сірий гомін!
Свію свідомість він маленьку ніс,не знаючи нічого за колеса,ні за вогні, що вирвані з коліссухим, як скло, камінним плесом.
Коли на рейку гостру виліз жук,набігло чавунове
Я чув під проводом трамвайний гук,чи чув же крики хто жукові?..
О будь ти прокляте, моє життя,свідомість бідної тварини!
Адже ж була ти в чорного жука,що пропадом на рейці згинув?..
О будь ти прокляте, життя моє,бо як свого діждуся кола —не вчує сонце, що нам світ дає,мойого розпачу ніколи!..
