Сонет

Коли німують людські живі душі,тоді і роси кам’яніють на зелі,а очі в молоді, немов од суші,мертвіють, облітають навесні.

Того, душе, на світляних розгонах,свої прозорі вікна розтворяйі випускай слова на землю чорну,де клекотять, мов казани, моря, —щоб голосно садами Зворушилина дальніх берегах твої словаі сонце галасом живим зустрілиудосвіта на тисячі човнах, —щоб роси бризнули, та тільки не камінні,на ниву радощів, і праці, і терпіння!