Цить моє серце!

Десь гори зеленіта море патлате.

Там жінка вродливасина вродила.

Соками повний із хмелю землі,він виріс на горах високих,мов дуб,що Дунай заховав між гілля.

Бурі із моря над сином літали,наче у вирій важкі журавлі;із крил своїх пера губили вони на луги;у перлах із дна океану ті пера були.

Він їх збирав на лугах,як удова колоски на стерні,та високе чоло прибирав.

А небо глибоке та поле широкетабун соколівдо серця пустили,у груди йому.

Житом засіять хотів він долиниі зорями гори,мов росяним

Та в хмарах над миром,на тім’ї гори до скелі його прикувалилюди із чорних печер.

Як бурі надзорянічуба закинуть йому на чоло —ніч наступає;одкинуть, застогнуть на грудях землі —жевріє день.

А мати ридає на скелі самотня,і капа одвічно на камінь із білих

Луною йому просявають ліси та садкиколо селу білому цвіті,в солодкім меду веснянім.

Мати ридає над моремна кручі;хмари спивають там сльози,розносять дощіод гір та до гір —на поля та лісиофіру жіночого

Цить, моє серце, се казка!1921 р.