Погибнеш, згинеш,
Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася
В добрі і розкоші!
Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе господь кара,
Карає тяжко?
За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих
До краю нищить… Покара,
Уб’є незримо і правдиво;
Бо довго
Дивився мовчки на твою,
Гріховную твою
І рек во гніві:
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся.
Во
Сини твої тебе
Оперені, а
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..
І плача, матернього
Ісполню гради і поля,
Да зрить розтленная земля,
Що я держитель і все бачу».
Воскресни, мамо!
І
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорий своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п’яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп
Та утікать; не
І не сховаєтеся;
Вас найде правда-мста; а
Підстережуть вас на тотеж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак
І додай,
Такеє слово їм
Без притчі; вискажи:
Зробили,
Руками скверними
Свою надію; й речете,
Що цар наш бог, і цар надія,
І нагодує, і
Вдову і сирот».
Ні, не те,
Скажи їм ось що:
Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах,
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе,
Не ветхеє, не древлє
Розтлєнноє, а слово
Меж людьми криком
І люд окрадений
Од ласки царської…»25 декабр[я] 1859 г.
Петербург]
