Марево Есхілового орла

Із Батьківщини рідної втікач,ще й еміґрант між втікачами,якому радощі чужі, і плач,і шепотіння серць ночами…з теплом тієї пісні на вустах,яку веде із мрії тугапо чужинецьких селах та містаху вічне царство духа,

Я йшов… Шукав серед баварських мряк,щоб речі хтось привіз з вокзалу,і врешті українця-косаряпобачив, що косив помалу.

Під ним ріка ревла до скель та стін,і гори, мов ночей предтечі,з-за неї кидали на нього тінь,густішу за холодний вечір.

А день шумів з ясних джерелна мальовничі панорами,і наді мною велетень ореллетів і блискав пазурами,такими, як у косаря коса,коли влітає в вогкі травиі об жало її бряжчить роса,покіс пригнувши золотавий.

І я сказав:

Допоможіть меніз вокзалу чемодан… За

Допомогти?

Я й сам не на коні…тут німець єсть один хороший:мені він косу дав і сінокіс,напевне, й вам щось допоможе”.

А з гір шумів старий холодний ліс,неначе ти, мій вічний Боже.

IIІ до вершини, повної снігів,я повернувся, горю радий,аж там згори проміння з двох боківу два шуміло світлоспадиі аж на цей бік річки у борудві плями клало, мов постелі,між ними витягши густу й сирудо нас повзучу тінь по скелі.

І проказав я гірко до вершкагострішого, як з криці тичка,де, мабуть, від орла, що сів, важкалежала пляма

Гей, брате, пташе найвільніший мій,знесилилась душа у менеі хилиться в Баварії чужійна скошене зело зелене.

І линути не можу легко так,як ти на гору в тінь мовчущу,коли виблискуєш, неначе знаккоси, що травам рине в

Гей, брате-пташе, поможи менідо тебе в гори щонайвищі,аби я від людей на вишинібув вільний навіть в

Але я схаменувся серед мрій,бо уявив, що слово в русімоє завмерло десь аж там вгорі,де зела й сніг на вічній смузі.

І щойно дивиться із вишиниорел з увагою до мене,то голосу не чує, ні лунина урвище своє шалене.

А тільки бачить з крижаних своїх висоті голову мою задерту,і вверх роззявлений мій дико рот,на машкару похожий мертву,і теж гадає там турботно він,аби мене до себе взятиі в сніг, і в тінь, і в соняшний розгін,і в камінь гострий та

Але аби спочатку груди цірозбити, ніби білі ґрати,і серце вирвати, щоб на кінцінайвищої гори

А потім і печінку і живітще може вирвати з живогоі, винісши понад скелястий світ,там кров’ю бризкати на

І, ох, душе проклята з хижаком,нарешті я дізнався нині,що я низам чужий, чужий цілком,але й твоїй чужий

І знаю серцем чистих самотин,могутніших за чистий досвід,що мешканець і я стрімких вершин,яких не долітав ти й досі.

І у прийдешньому ніколи тине вилетиш на них, паскудо,і кров’ю не забризкаєш світи,що сонце підняло над

І щойно до шпилів твоїх літакбуває кожний день промовцем,то на моїх вершинах тільки птахщебече той,що зветься сонцем!

І їх, таємних, як життя й загин,і ті не знають ще й сьогодні,серед яких блукаю я одині безпорадний, і самотній,сумуючи за верхогір’ям тим,з якого кулею з пістолямою вниз душу витрусив не дим,але чиясь злочинна воля.

І нині тільки інколи назадїї земля пускає мати,щоб потім самотою у сто кратболючіше внизу страждати.

І знаю: з мукою такою вдвохдуша покине світ тривоги,але не знаю,чи свідомий Бог,де їй полегшає хоч трохи.

Та хвилі берег ревищем трясли,і хтось чужий бряжчав косою.

І не гукали клекотом орлині в горах, ні попід горою,і я, отямившись, почав ітитуди між таборові вежі,де світ для мене вже не мав мети,як мокрий попіл на пожежі…