Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі,між ними проміжок все вужчим стає,укотре намарне розгледіти хочучиє на обоччі обличчя… чиє?
Миттєвий проміжок стира чорна пляма,на усміх ясний натікає мазут,збігається в крапку тісна чорна рама, —то в пустку нічну порожнину
На мить лише іскра квадрат той розсуне,щоб в прозирку міг ти побачить лице,і вирваний голос із горла, й відлунняу шпарку вростає тонким
Лице, спалахнувши, миттєво погасне,до нього не липне ні тьма, ні
Воно зацвітає пречисто, прекрасно,коли обліта його
Напружившись зором, все глибну-вглибаюу риси знайомі й не можу
Мелькочуть вагони — мазут заливаєобличчя, а іскри стріляють з
А слух, закоркований словом єдиним,не чує ні стукоту гострих коліс,ні крику, що з чорної щілини лине,тонким корінцем протинаючи
Хоча б отой крик по губах
Чи, може, й мені перейти на той бік,де часто спалахує світло в квадраті,на ланки рвучи залізничний потік…***
