5 min read
Слушать

7 Перед судом

1.

По дорозі до Петропавловської

Цей янгол двокрилийна палі фортецікружляє за вітром,ніяк не зірветься,а шпиль, що завершував царське стремління,поглиблює янгольську муку й боління.

О місто, в намисті містків і бруківки,золочене скрізь по хрестах та верхівках,а сподом — чорнюще, як мисль скритовбивці,глуха шкаралуща з іменням столиці!

Де п’яний поручний візницю шмагає:за що, наповіщо — того сам не

Ніхто не рятує волаючу душу,вода вимива сухозлоття на сушу,і шпиль облетілий, двогострий, мов піка,вкорочує «падшому» янголу віку.

А небо порожнє над ним, наче деко,високе для крику,від думки далеке.

Його необхідно іще прихилити,щоб, час обігнавши, у мрії ожити.

Щоб вільним крилом за незриме сягнуть,де зріє відвага людська — на майбуть.

Де вольному воля і сонячний леткрізь обшири часудо дальніх планет.2.

В

Кружалечко води, що висохло на денці,журбою не розводь — воно не розведеться.

Рука змалює круг, ще менші впише в ньому:оце відвічний рух на кам’яній основі.

Пиши, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно —уже ідуть дощі, вітри високовійні.

Всі страхи відлетять — стіна тобі лишиться,з її сумних глибин ти виворожиш птицю.

Рука жандармськавраз затре кружки й квадрати,в яких піднісся типоверх шпиля,поверх хреста,по… вище янголяти!

Ні, не дістати!

І гомінку юрбу внизуна себе ти поділиш,бо в тебе — небо, в тебе — не…бо вже летюче тіло.

На власну волю, боротьбу помножив своє ймення,щоб виправдать жорстокий віксвоїм короткоденням.3.

Цей мур за ніч знов виріс непомітно,допоки я обчислював крило:ковзнула тінь жандармська перелітнаі остудила зрошене чоло.

І тільки й видно, що цеглиння вікон,де тріщина, як ящірка тече:мені тепер до ранку, до край вікуцей мур ламать загостреним

Жага подовжить ліжко і підлогу,підніме стіл на височезні ногиі надвоє високого менепід небом, під зірками перегне.

І в дзеркалах, що звуться — чорні стіни,де жар вапна холоне швидко так,докресли мрію… На твоє боріннясвітанок з’явить таємничий знак.4.

Достоту, як вві сні:колодязя горлянка,і мерехтить на дніводи розбита склянка.

І падають униз,зітхаючи, краплини.— І ти перехились,лети, лети до згину!..

А спрага — не змогти —до цямрин тебе клонить.— Ну, відривайсь, лети!

Що, в жилах кров холоне?!

Отож-бо воно й є!

Всі страхи, болі наші.

Бо кожному своєі пить з своєї чаші.

Ха, в кожного свій смак,своя пекота й спека.

Ув’язнений дивак,ти полетиш дале-еко-о!..— Не грюкай у відро!

Ти випив свою воду.

Чекай, надійде строк,і матимеш

Ха-ха-ха!5.

Біля

Мури муровані —вікно

Пташко без імені,в небо порошена,чи ж запримітишпогляд в’язничого?

Вітер затче в парусиння широкекрила твої і вольную воленьку.

Поглядом, мрією вище злітаю,врівень стаю я з нащадками вільними:буде, ой буде того раювання!..

Що ж то за дощ, що малюється в небі,зводяться плечі, стрічаючи

Чути, як в’язні ходять по колу.

Де ж та подібність одного із другим?

Де ж та причинність похибок наших?

Прагнуть замкнути в коло стремління —стіни фортечі і м’язи жандармські.

Вилущу зернята з цегли холодної —порох у пучках і більше

Пташко без імені, вкладена в крила,в перах стільки вітру і неба!..

Мушу цей мур розібрати по каменю,шлях замостить до товариша вірного.

Миттю спростується в слові «відплата»все, що закралося в серце у сумнівах:все буде просто,як пташка у небі,як вибух на Невському,знищено будецарське свавілля,царською кров’юосвятиться воля!6.

До

Просотані мохом червоні цеглиниі риски поздовжнічи ж то з-під руки?

І форма квадратна безсмертної глинизасвідчить стремління його —

Проходить звичаєм в’язничість безлика,поволі стіна від дощів розмока,і в щілини сіє насіння осика —то ж форма її вглибину затіка.

Чи ж треба стать щільно, щоб спина до глини,щоб стало майбутнє на повен мій зріст,щоб всі стільники вже надпитої глиникомусь розказали короткий мій зміст?

О стіно, що свідчиш моє проминання,яка ж ти непевна в своїй довжині!

Проходжу тебе — зостається питання:чи ж лишиться знак хоч якийсь по мені?!7.

Перед

На суде он сообщил о сделанном им изобретении воздухоплавательного снаряда, судьбою которого он был очень заинтересован.

Новый энциклопедический словарь Брокгауза и

Так щиро дихав він на всіхсвоїм гарячим словом,що стукало, немов горіх,в лобища мармурові.

І круглозвуко, наче дзвін,завис у просторі лункомуснаряд, що відштовхнувсь від стін,злетів у вись

Віддаленіла геть луна —вона лише досяжна нині —мов крапка болю голосна,що затужавіла в сльозині,вона взернилась у

Їм аби слово про любов,про каяття, помилку.

Як важко продихнуть, либонь,горлянку сполудило.

І замість слова мимри йдутьпродовгувато-сумно —хитає головами судна нього так

Набрав води — скупий ковтокзагуснув від мовчання,і підступився ще на крокдо скорого повстання.8.

З крейдою в

У безбач, у смуть каламутної долімій вигук, моя ягодино, котись!

В червоній долоні — вуглини схололісипких перепалених

Ну, що мені стіни, сплямовані біллю,прибить свою тінь і хутчій відійти.

По них відлопочуть пташки споночілі,розхилять ще ширше в’язничі кути.

Миколо, ставай одночасно повсюди,та попелом суму себе не присип!

І слухай, як простір, народжений в грудях,свідомість твою швидко нурить углиб.

Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,роздмухаєш всю пересушену крові будеш дзвеніть, як суха бадилина,про людство знедолене, братську любов?

Хіба це все так?

І з єдиним початком,з єдиним відлунням, що котиться вдаль,а крейда в руці, що лишилась на згадкупро мрію відвічну, якої так жаль.9.

Священик в камері М.

Малюнок думки в кілька рисок, —чи то вервечки до колиски,в якій гойдатись… німоті, —і перетліла, як навмисне,тоненька свічка в

Закапав віск од восковиці,хитнулись тіні по кутках.

І випроставсь біля божницідвокрилий в’язень, наче птах.

Щось тісно тут, де пахне смертю,де гострий погляд, наче крик,на стиснутих вустах упертістьледь стримує жалький язик.

Щось страшно у норі цій куцій,де гаснуть звуки і свічки,бо стежать очі, як берутьсявогнем у в’язня кулаки.10.

На

Мої ручителі високі,які лункі останні крокидо ешафота від

Сурмач, труби,віщуй утіху —моє обличчя повне сміху,і кат, як брат,під брови-стріхипускає погляд:— Возлюби…

Коли б ще хто дудів в сопілку,і мою радість ніс, як бджілку,і сипав квіти на бруківку,і шепотів:— Лицар, диви…

Та я і так переразуюі свою душу молодуювіддам на руки, наче збрую,ну, розпинателю, лови!..

Відчувши неласкавість дня,з Неви — тягучий холод,ти раптом голову підняв,сягнув за

Так високо — до гіркоти,до німоти у зорі —перо лелечине летитьі душу всю прозорить.

На широчінь грудей пуститьзітхання, як опуку,і прокрізнить летюча митьпростерту в небо

Душе моя, легка пір’їно,немає в боротьбі загину:є вічний бій і вічна путь.

Летить, летить легка пір’їна,внизу ледь мріє Україна,і щось тривожливо знайомев мотиві, дутім на дуду,і грузнуть ноги, як в солому,коли по хмарках в небо йдуть…***

0
0
28
Give Award

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Что кот перед постом
Цветок поражения
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+