Незримо, але чітко мінився хмари профіль.
В проміжках між дощами спалахували кохвиі, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі,бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі.
З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллюі листя вибивалось несправжнє,
І чувся плач:
Синочку, гіркий мій полиночку,чого ж ростеш далеко ти на чужім
Щоб зір не провалився, я притулив долоні —на пучках і на листях окалини солоні.
То парафін із хмари?
Чи захололе світло?
У чорному проваллі полин цвіте сирітно.
Долоні піднімаю, щоб затулити отвірв проламаному часі, та голос б’є
Ой не впаде ж соненько на твою
Ой прийди хоч дощиком та й до свого домоньку…»***
