Біля братської могили

Незримо, але чітко мінився хмари профіль.

В проміжках між дощами спалахували кохвиі, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі,бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі.

З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллюі листя вибивалось несправжнє,

І чувся плач:

Синочку, гіркий мій полиночку,чого ж ростеш далеко ти на чужім

Щоб зір не провалився, я притулив долоні —на пучках і на листях окалини солоні.

То парафін із хмари?

Чи захололе світло?

У чорному проваллі полин цвіте сирітно.

Долоні піднімаю, щоб затулити отвірв проламаному часі, та голос б’є

Ой не впаде ж соненько на твою

Ой прийди хоч дощиком та й до свого домоньку…»***